Зустріч

«Ти просто покоївка, Аню. Не смій навіть дивитися на нього», — як мантру, повторювала я собі щоразу, прибираючи цей розкішний люксовий номер.

    Кожен рух був доведений до автоматизму. Розправити білосніжне простирадло, змахнути невидиму порошинку з лакованого столика з червоного дерева, перевірити, чи ідеально стоять дорогі кришталеві келихи.
Гранд-готель «Палас» був місцем, де мешкали гроші. Великі, брудні, всевладні гроші. Вони пахли дорогим парфумом, шкіряними салонами авто та абсолютною вседозволеністю. Я ненавиділа цей запах. Він нагадував мені про все, що я втратила.

 Два роки тому я б ні за що не повірила, що опинюся тут із ганчіркою в руках. Але життя вміє ламати ребра тих, хто занадто міцно тримається за свої ілюзії. Переживши зраду рідної сестри, яка перекреслила все моє минуле, та раптову смерть матері, я закрилася. Замурувала себе в глуху, непробивну броню. Перестала вірити людям. Повністю. Бо коли тебе зраджує найближча кров — весь інший світ здається просто купою хижаків, що чекають на твою слабкість.Я підійшла до величезного панорамного вікна, з якого відкривався неймовірний краєвид на залітий вечірнім сонцем Київ. Дніпро виблискував, наче розплавлене золото, а вдалині величаво височіла «Батьківщина-мати». Красиво. До болю красиво. Але ця краса була не для мене.
Раптом важкі дубові двері номера відчинилися без попередження.
Я здригнулася і швидко обернулася, ховаючи руки за спину. Покоївкам заборонено розглядатися по сторонах, коли з'являється гість. Але стримати погляд було вище моїх сил.

У номер зайшов він. Максим.

Високий, широкоплечий, у бездоганному темному костюмі, який підкреслював його жорсткий, майже хижий силует. Його обличчя здавалося висіченим із мармуру — суворі риси, легка триденна щетина і неймовірно темні, проникливі очі, які, здавалося, бачили людей наскрізь. На його руках, міцно обійнявши батька за шию, сиділа маленька дівчинка років п’яти. На ній була пишна бежева суконька, а дві акуратні косички кумедно підстрибували в такт його крокам.
Вона була схожа на маленького янгола, але в її великих очах читався той самий смуток, що й у моїх.

— Тату, я втомилася... — тихо прошепотіла малеча, сильніше тулячись до його плеча.

— Знаю, сонечко. Зачекай хвилинку, — голос Максима прозвучав низько, оксамитово, але в ньому відчувався метал. Голос людини, яка звикла брати від життя все, що забажає.

Він перевів погляд на мене. Його темні очі звузилися, скануючи мою скромну фігуру в джинсах та звичайній футболці. На секунду в кімнаті застрягла така тиша, що я почула стукіт власного серця. Моя залізобетонна броня, яку я вибудовувала роками, раптом дала першу, ледве помітну тріщину.
Я ще не знала, що цей тиждень змінить усе. Що попереду на мене чекає божевільна, заборонена хімія, яка спалить моє минуле дотла...

— Вибачте... Я вже закінчую! — голос підвів мене, прозвучавши занадто тихо й хрипко.

Серце калатало у грудях, як божевільне. Насправді я мала прибрати цей номер за годину до їхнього заселення, але через затримку на попередньому поверсі катастрофічно не вкладалася в графік.  Побачити гостя особисто, та ще й такого... це був повний провал. Покоївка-невидимка — ось головне правило готелю. А я зараз стояла посеред його вітальні, руйнуючи всі інструкції.
Максим повільно опустив доньку на підлогу. Його погляд на затримався на мені. На якусь коротку, безкінечно довгу хвилину в його очах спалахнув дивний, прискіпливий інтерес. Він ніби намагався згадати, де міг мене бачити, або просто оцінював. Мій пульс підскочив до критичної позначки. Але за мить цей вогник згас. Чоловік насупився, дістав із кишені телефон, який без упину вібрував, і сухо кинув:

— У вас дві хвилини. Нам потрібно розкласти речі, а в мене за чверть години важливий зум-дзвінок. Купа роботи, яку я не можу відкласти.

— Так, звісно, секунду! — випалила я, остаточно втрачаючи контроль над власними руками від нервів.
 

Я гарячково кинулася збирати свої речі: миючі засоби, серветки, щітки. Намагаючись зробити все якомога швидше, я незграбно розвернулася і зачепила ногою край великого сірого відра.

Гучний грім пластику об паркет — і вся вода для миття підлоги бурхливим потоком розлилася прямо до дорогих шкіряних туфель Максима.
Застигла німа сцена. Я замерла з ганчіркою в руках, відчуваючи, як щоки починають палати від дикого сорому. Хотілося крізь землю провалитися. Ну все, Аню, це твоє останнє прибирання, завтра тебе звільнять з вовчим квитком.
Раптом тишу номера розірвав дзвінкий, заливистий дитячий сміх. Маленька Міла заплескала в долоні, дивлячись на калюжу.

— Тату, дивись, яке море! — сміялася дівчинка, і її косички кумедно підстрибували.

Я почервоніла ще сильніше, здається, стаючи під колір полуничного торта в руках малечі.

— Я... я все зараз приберу! Пробачте, будь ласка! — зажерло пробелькотіла я і швидко впала на коліна, намагаючись ганчіркою зупинити воду.
— Не треба, зачекайте, — несподівано глухо сказав Максим.
 

Замість того, щоб вибухнути гнівом, цей суворий мільйонер у бездоганному костюмі... опустився на коліна поруч зі 

мною. Він перехопив рулон паперових рушників, намагаючись заблокувати воду від килима.
Ми діяли так швидко й хаотично, що в один момент одночасно нахилилися над підлогою.

Бум!
 

Ми з розгону стукнулися лобами. Удар вийшов настільки дзвінким і несподіваним, що я зойкнула, миттєво відсахнувшись і притиснувши долоню до чола. Максим теж завмер, його обличчя опинилося всього в кількох сантиметрах від мого. Я відчула жар його тіла і тонкий аромат дорогого парфуму з нотками тютюну та кедра.
Він дивився прямо мені в очі, і в цьому близькому погляді вже не було холоду — лише чиста, приголомшлива електрика, від якої моє дихання просто перехопило...

Кілька секунд ми просто не рухалися.