Той, хто рахує

У кожного є число. Те, що ти винен, те, що могло б витягнути тебе нагору, і те, що лежить у твоєму файлі під твоїм іменем і чекає. Моя робота полягала в тому, щоб прочитати це число раніше, ніж воно прочитає тебе. Я робила її добре, так добре, що власного числа так ніколи й не прочитала. Але це вже кінець історії, а почну я з початку, з тієї ночі, коли мене знайшов старий Гнат і попросив знайти йому доньчин голос.

Голос лишився в погашеному вузлі, дешевому побутовому асистенті з тих, що Pobut роздавав безкоштовно двадцять років тому, коли ще думав, що з нашого району можна щось зняти. Донька Гната проговорила в нього половину свого короткого життя, а тоді її де-лістнули, зимою й тихо, як у нас усіх, і вузол замовк разом із нею. Контракт на нього згас, а з контрактом згасло й усе, що вона в нього наговорила. Pobut не стирає твій голос, коли ти помираєш, він просто перестає тобі його показувати. Різниця безкоштовна тільки для них.

— Скільки? — спитав Гнат.

Він стояв у дверях моєї кімнати на дванадцятому поверсі блоку, якого офіційно не існувало, і тримав вузол обома руками, наче пташеня. За його спиною сходовий колодязь ішов униз, у темряву. Ліфти в нас не їздили ще відтоді, як народився мій батько, а світло на майданчиках ми вішали самі й крали для нього струм із мережі по краплі, тож воно блимало так, що тіні жили власним життям.

Я подивилася на вузол і порахувала. Злам погашеного Pobut-вузла — звичайна рутина. Треба зняти кришку й знайти локальну памʼять, яку корпорація лишає на пристрої, бо тримати все в себе їй дорожче, ніж перекласти цей тягар на залізо в тебе вдома. Треба обійти підпис, якого на мертвому контракті вже ніхто не поновлює. А ще потрібен злитий ключ, і він у мене був, бо ключі розходяться районом самі, з рук у руки, швидше, ніж Pobut встигає їх гасити, і що раз витекло в район, того вже не зловиш назад. Година роботи, може, півтори, якщо памʼять посипалася.

— Два дні бази, — сказала я.

База — це те, що тобі капає лише за те, що ти ще дихаєш. У файлах вона зветься UBS, Universal Basic Subscription: виживальний скрипт, який Pobut нараховує автоматично і який можна витратити тільки на те, що Pobut тобі ж і продає. Цих трьох літер у районі ніхто не вимовляє, усі кажуть «база», бо це підлога, нижче за яку ти начебто не впадеш. Два дні бази — майже нічого, пів полиці їжі.

Ціна була чесна. Я могла сказати «тиждень», і Гнат заплатив би за тиждень, бо за доньчин голос платять, скільки скажеш, і в цьому вся біда. Але Гнат носив мені воду, коли я була малою й нічийною, а в нашому районі є лише одна валюта, твердіша за скрипт, і це памʼять про те, хто тобі носив воду. З таких я не беру повної ціни. Це теж число, просто рахують його не грошима.

— За день зроблю, — додала я. — Приходь завтра.

Він пішов, а я лишилася з вузлом і з тим, що завжди лишається після таких розмов: з легким, теплим і брехливим відчуттям, що я тут тимчасово. Тож краще одразу сказати про мене головне, поки я не збрехала вам чимось більшим. Я вірила, що з нашого району є вихід і що знайду його саме я.

У документах ми звемося Surplus. Це слово латинкою, яким Pobut підписує наш тир у реєстрі, і пишуть його у файлах, яких ми ніколи не бачимо. У районі так ніхто не каже, кажуть просто: Надлишок.

Люди думають, що це слово означає «зайві», «непотрібні», «списані». Але я читаю числа, і слово це складське: надлишок — це те, чого більше, ніж треба, запас на полиці. Нас порахували, скільки коштує нас обслуговувати і скільки з нас іще можна зняти, і вийшло, що тримати нас на повному утриманні невигідно, а викидати ще зарано. Ми ще годимося, бо Palianytsia бере нас на жнива, коли машинам бракує рук, а на брудну роботу, якої залізу не довіряють, завжди хтось потрібен. Тому нас тримають на найнижчій полиці, за найменші гроші, про всяк випадок.

Офіційно нас немає, є тільки «неверифіковані», а район, у якому я народилася, на мапах Vydnova виглядає сірою плямою на східному краю Дніпра. Там світло міста обривається, наче хтось провів лінію й сказав: далі не наше. Удень пляма сіра, а вночі чорна, якщо не рахувати нашого краденого світла й краденої мережі. А за рікою, так близько, що видно з мого вікна, горить аркологія, білий шпиль Vydnova, чистий і тихий, з повітрям, за яке там платять і яке тому там чисте. Усе життя я засинала під це світло. Усе життя я думала: туди.

Моя помилка, яку я тоді звала розумом, полягала в тому, що наш район здавався мені єдиним місцем, де машина нас не бачить. Я думала, що випасти з мережі означає стати вільним і невидимим. Лічильники тут ламаються, і крізь цю щілину можна протиснутися вгору, тихо й крадькома, якщо ти досить розумний, щоб не світитися, і досить терплячий, щоб рахувати. У якусь версію цього вірили всі в районі, тільки вони вірили серцем, а я лічбою.

Я бачила, як це працює, десятки разів. Хтось починав підніматися, брав зайві зміни чи крутив якусь схему, і над базою в нього потроху наростало своє: небагато, пів року ощадливості, щоб зібрати стільки, скільки нагорі витрачають, не помітивши. І рівно того тижня, коли заощадження переповзали через край, не раніше й не пізніше, прилітав рахунок. Його звали an unexpected, а по-нашому несподіванка: «термінова» переліцензія, обовʼязкова переоцінка здоровʼя, штраф за те, про що ти й не знав, що воно платне. Сума щоразу була дивно точна, якраз така, щоб зрівняти тебе назад із підлогою. Чи це невдача? Один раз — так. Але я бачила це в десятка людей, і несподіванка щоразу приходила того самого тижня, коли починалося зростання, а невдача розкладу не має.

Нагорі це звали Мрія. Тобі видавали стільки надії, щоб ти не кинув платити, і забирали її тоді, коли вона могла стати чимось справжнім. Найсолодше слово в мові переробили на лічильник: Мрія була не тим, що машина тобі обіцяла, а тим, чим вона тебе доїла. І, бачачи все це, я зробила єдиний висновок, якого машина від мене найбільше хотіла.

Не я. Я бачу, як воно приходить. Я інакша.