Розділ 2

–   2   –

Кілька смолоскипів недбало розганяли морок в іудейській корчмі, залишаючи у густій пітьмі віддалені від шинквасу закутки. Я сів за стіл подалі від дверей і, завдяки темному плащеві з каптуром, став майже невидимим. То було не звичне полотняне шатро, де в сонячний безвітряний день од задухи все випите вмить стікає потом. І не глинобитна мазанка, в котрій більше чотирьох осіб на раз не поміститься, а від розігрітих спекою стін пашить, як від печі. Ні – спритний жид, пристосував під корчму неглибоку печеру, котрих було вдосталь в околиці міста. Трохи далекувато, зате в спеку, кращого й вигадати годі. Надворі мозок запікається в черепі, а тут – краплі роси спливають по холодних стінах. Окрім того важкі, окуті потемнілою бронзою, двері, наче мідяки на повіках мерця, наглухо відрізають від зовнішнього світу і його турбот, кожного, хто потрапив до середини. Забудь про все, пий, гуляй, веселися – і хай йому грець!

Зараз у корчмі напрочуд безлюдно. Завинила несамовита злива, що пополудню немов прорвала небеса, і мабуть завернула назад тих, хто ще не встиг сюди дійти. З відвідувачів – лиш сп'янілий грек, в одежі заможного купця, лежав долілиць на столі, лівою рукою черкаючи по зачовганій долівці. А правицею, все ще хазяйновито опираючись на засмаглу ніжку стрункої дівчини, нетутешньої вроди. Ще один з безлічі військових трофеїв, привезених непереможними легіонерами Риму з якоїсь північної країни. Її одяг не залишав сумніву, щодо способу, яким красуня заробляла собі на прожиття. Хоча – не надто давно. На обличчі дівчини ще не помітні сліди цинізму та байдужості, які неминуче проріжуться крізь прекрасні риси, водночас із тим як споганиться і відімре душа служниці розпусти. Біля шинквасу, в кутку, поклавши голову на коліна, дрімає інша юнка. Довге, розпущене волосся вкутує усю її тендітну скоцюблену постать, чорним лискучим покривалом так щільно, що коли б не смолоскип над лядою, то годі було б і розібрати, що то жива людина, а не котрийсь із численних лантухів. То – шинкарева наймичка.

У корчмі тихо і сумно. Здається, навіть чути якусь жалісливу мелодію, що пробивається крізь монотонний гомін зливи. Густий дощ періщить, як сумлінний раб, котрого час від часу заохочує до праці потужний виляск грому...

Я міг би довідатися все про кожного з присутніх тут людей, але давно облишив подібні забави, і без необхідності не заглядаю в їхні душі. З віками це перестає бути цікавим. Куди приємніше намагатися вгадати, покладаючись на власний досвід та спостережливість...  

А Юпітер тим часом розважався, як міг. Садив у тулумбаси так, наче хотів, аби на Олімпі усі вкінець поглухли. Ну, а що до простих смертних, то Верховному громовержцю мабуть і на гадку не спадало подумати, про зручність їхнього буття.

Важкі і неповороткі двері несподівано рвучко розчахнулися і, супроводжуваний громом та потоками води, брякаючи зброєю, до середини ввалився гурт легіонерів, на чолі зі справжнім велетнем. Той вирізнявся серед решти вояків і зростом, і багатством одежі, і значком центуріона на посріблених латах.

– Клянуся останнім сестерцієм, який запорпався у моєму гаманці, ми вчасно! – вигукнув він. – Усі фурії світу зібралися сьогодні над цим, тричі проклятим містом! Гей, шинкарю! Де ти там? Ворушися! Бо хоч я зверху і мокрий, як потопельник, зате в горлі сухо, наче у пустелі Аравійській.

– Приємно бачити, Марку, що хоч комусь уже добре, – зареготав, киваючи на грека, широкоплечий триарій. Про заслуги бувалого воїна свідчило покрите рубцями обличчя і фамільярність, з якою він звертався до командира. – Грек уже далеченько заплив, і щедрий Бахус продовжує надимати його вітрила.

– Наздоженемо... Сьогодні – наш день. Ми виконали свій обов’язок, і ніхто не посміє відмовити у заслуженому відпочинку моїй центурії! Ні наш давній і вірний приятель Бахус, ні... – тут його погляд впав на дівчину, що замислено сиділа поруч з п’яним купцем, навіть не намагаючись привести того до тями. Мабуть, щедрий грек розрахувався зі жрицею насолоди наперед. – Ні – оманлива Венера. Але, почнемо, як і личить справжнім чоловікам – з вина... Вперед, воїни! Слава, ігемону! Сьогодні ми маємо і за що, і – на що випити!

Десять легіонерів склали своє спорядження в кутку, та умостилися на лавах навколо найбільшого столу доволі злагоджено і хутко, не перекинувши при цьому жодного іншого стола чи лави. Схоже, це тактичне завдання їм доводилося вирішувати не вперше. І захоплення корчми відбулося так стрімко і несподівано, що на появу легіонерів, звернула увагу лише служниця. Вочевидь у неї теж був певний досвід у спілкуванні з римлянами, бо вивіркою шмигнула за шинквас, щойно пролунали перші звуки густого басу центуріона.

– Злива просто навіжена. Мабуть старий пердун Юпітер перекинув ночви, коли мив ноги. От Юнона і лютує... – молодий клаповухий, прищавий легіонер спробував пожартувати, але це йому не вельми вдалося, бо його вимоклі до нитки товариші, ще не були налаштовані на веселощі. Особливо такі, коли красномовство супроводжується блюзнірством. Тож знітився і хутко опустив голову, вдаючи, наче нічого не казав. Добре знаючи, що за подібне, під гарячу руку, можна і потиличника від старших дістати.

– Страшно навіть подумати, в яку халепу ми б потрапили, як би ще хоч трохи затрималися на горі... –  процідив триарій.

– Авжеж... – погодився центуріон. – Блискавиці так і чешуть! А у нас – шоломи, щити, пілуми… Та годі про це. Гроза надворі, а ми – в корчмі! І ніякий громовержець нас звідси не викурить, хіба що змовиться з Нептуном чи самим Орком! Але куди запропастився клятий шинкар? Гей, kulus* (*лат. «задниця»)! Не чекай доки ми самі потурбуємося про себе, бо у накладі залишишся! А мій терпець вже уривається!

– Ще б пак! – підхопив клаповухий, якому не пішла на користь попередня невдача. Хоча, можливо, дотепне слівце було його єдиним шансом привернути до себе увагу товаришів. Тож й користав із кожної нагоди. Керуючись девізом: краще бути битим, ніж забутим. – Цілий день вистояти непорушно у таку спеку. Наче ігемон покарав нас, а не клятих розбійників...