64

***Князь Отрута***

Вночі до мене припхався упирь Дель Луна. Я, звісно, хотів прогнати цього настирного комара, але, почувши ім'я відьмочки, закляк, мов шматок деревини.

МОЮ жінку викрали! І все це через легковажність Малії та дурість Трістана.

Ну чому не можна було розповісти про все мені? Навіщо вона сама пішла на зустріч з ворогами?

Коли знайду її — ні на крок від себе не відпущу. Що б там не белькотів її маленький ротик. Стану тінню відьмочки, слідкуватиму за нею вірним псом.

Я був налаштований рішуче. Непокірне нутро вимагало дій, і, присягаюся, я б кинувся в обійми ночі цієї ж миті. Та Трістан мав іще одну невтішну новину. Тому довелося йти до Гніва. А знаючи його норов, комусь точно будуть непереливки.

Брат не зрадів, помітивши нас із вампіром на порозі своєї кімнати. Проте він зрозумів, що трапилося щось погане, інакше б ми не посміли потурбувати його спокій.

Кивнувши, Гнів зник у глибинах своїх покоїв. А вже за кілька хвилин перед нами стояв король, готовий до будь-якого розвитку подій.

Оскільки розмова мала конфіденційний характер, ми прослідували за братом до його кабінету.

Ледве за нашими спинами зачинилися двері, полилася тиха, але напружена бесіда. Вампір коротко окреслив масштаби трагедії, наголосивши на тому, що мавка сама наразила себе на небезпеку. Її ніхто не кликав до лісу, тож звинувачувати теж нікого.

Я лише зацікавлено потирав пальцями щелепу, спостерігаючи за тим, як Гнів увалив Трістана пудовим кулаком. Той аж зубами зацокотів, не очікуючи такого від правителя. Мабуть, думав, що всі такі ж, як і він — поведені на манерах. Ну-ну…

— За що? — схопившись долонею за ніс, заголосив Дель Луна. — Я ж лише сказав, що дурненька мавка…

І хто тут дурний? Гнів не дав закінчити вампіру, вдаривши його ще раз — у підборіддя.

— Братику, якщо ти закінчив із побиттям нашого… кхм… інформатора, — швидко підібрав слово, — я пропоную негайно кинутися на пошуки жінок. Кожна хвилина безцінна.

Я схрестив руки на грудях, очікуючи відповіді. Мені б хотілося додати яскравих барв пиці Трістана. Так само, як це зробив Гнів, перерахувати упирю зуби. Але Малія для мене важила більше, ніж увесь світ. Тому я вирішив почекати. А можливість ще буде.

— Ти відчуваєш свою відьму? — відпустивши нарешті вампіра, запитав брат.

Зазирнувши всередину себе, я відзначив, що блимаючого вогника не було. Це не вперше я перевіряв наш зв'язок. І кожного разу — безрезультатно.

Так не мало б бути. Це неправильно…

— Ні, — я похитав головою, стискаючи щелепу. — Це точно магічне втручання. Але мені не зрозуміло… — розвівши руками, спробував пояснити, — кому вистачило на це сил? Я гадав, що лише богиня долі спроможна приховати пару або розірвати зв'язок.

— Мені здається…

— Замовкни! — в один голос гарикнули ми з Гнівом, не бажаючи слухати Трістана. Він і так уже багато сказав, а ще більше — зробив.

І додумався ж за моєю спиною піти до МОЄЇ жінки. Ще й заморочив їй голову, підштовхнувши прямісінько в лапи ворога.

Пальці мимоволі стислися в кулаки. Бажання підправити одне бліде лице було аж надто сильним. Довелося подумки порахувати до трьох, щоб не зірватися з місця та від душі не віддубасити клятого упиря.

— Гадаю, нам слід розповісти про це Фатуму.

Від пропозиції Гніва мене накрила хвиля чистого невдоволення. Час від часу — не легше. Ніби мало одного бісячого персонажа, так покличемо ще одного.

Я все ще не міг забути, що Фатум хотів забрати в мене Малію. Він пропонував їй залишити Інферум і… Стоп!

— А якщо це він причетний до всього цього? — я повчально виставив перед собою палець. — Хто ж, як не демон долі, син богині долі, може приховати присутність пари?!

Всередині мене розверзлося справжнісіньке Пекло. Злість затьмарила собою абсолютно все навкруги. Я вже нічого не бачив. Жадав знайти кузена й вирвати з нього зізнання.

Ось тільки дістануся до цього демонського щура.

Доля широко посміхнулася мені. Той, кого я понад усе хотів бачити цієї миті, увійшов до кабінету.

— Кузене, — прогарчав я, кинувшись на нього з кулаками.