23 глава, Діана

Діана. 

Я повернулася в гуртожиток з доволі гарним настроєм. В животі наче вирувало тисяча метеликів, кількість яких з кожної хвилини зростала. Невеличкий рум'янець і досі не сходив з щік, нагадуючи про прекрасну подію до початку дощу. 

“Невже це сталося? — думала я до себе. — Невже ми цілувалися?”. Так, це вперше відбулося зі мною. І досі не могла повірити, що я та Давид… разом. 

Разом не з абиким, а з парубком, якого ненавиділа всім серцем. Хлопцем, на сорочку якого вилила пляшку води. Студентом, з яким мала робити проєкт, що спершу не вдався. Та чарівною людиною, яку кохаю. Тепер в цьому впевнена на всі сто з гаком відсотків. 

Тихенько зайшовши до кімнати, сіла на ліжко та зраділа, що нікого немає. Зараз мені так кортить подумати про своє. Невдовзі сон швидко прийшов до мене. Переодягнувшись в сухий одяг, заморено впала на ліжко та поринула в дивне сновидіння:

“От я йду вуличками Києва. Навколо тихо та спокійненько. Поряд крокує хлопець, обличчя якого я вже чітко бачу. Давид увесь час сміється, тримаючи два стаканчики кави. Ми гарно проводимо час, та на серці з кожною хвилиною все радісніше стає. 

Тут, незрозуміло звідки починає лунати музика. Скрипка пришвидшується з кожною секундою стаючи голоснішою. Її ноти літають навколо, утворюючи справжнє торнадо. Вирій огортає нас, а ми просто танцюємо. В порожньому просторі, не думаючи про проблеми та переживання… 

Але я чомусь переводжу погляд на скрипаля. Він виглядає сумним та тужливим. Смичком голосно проводить по струнах, ніби від цього залежать майбутні події, та враз замовкає. Загородній тримає мене, а тому я не падаю; я стою над землею та дивлюся на тужливого скрипаля. 

— Назар? Невже це ти? — тихо шепочу, і починаю падати вниз. Мені зовсім не страшно, бо знаю, що поряд Давид. Мій охоронець та вартовий життя. 

Та Величко враз зникає. Він розчиняється в повітрі, мов мара. Але його очі продовжують дивитися в порожнечу, а потім потроху переводять свій погляд на мене. Я хочу закричати, та не можу. Хочу втікти, та я лечу. І що робити зовсім не знаю.”

Але в цю мить чую тонкий голос, що лунає з темряви: 

— Діано, як там побачення? Діано?! 

Хутко прокидаючись, підхоплююся з ліжка, чуючи, що хтось впав на підлогу поряд. 

— Айай! — Надя встає на ноги та дивиться на моє ошелешене обличчя. Її насуплений вигляд враз змінюється, бачачи моє легке збентеження. — Що сталося? Кошмар? 

— Угу, — відповідаю я та враз розумію, що зі мною і досі ланцюжок від Давида. Той самий подарунок, який він подарував мені. 

— Нічого собі! — здивовано вигукнула Надя, побачивши прикрасу. — А цей Загородній має смак! 

— Так, — погодилась я, провівши пальцем по ланцюжку. — І навіть троянди подарував. 

Надя аж сплеснула в долоні від радості.

— Та невже? І це і є той противний Давид з багатої родини? А він хороший, виявляється, — здивувалась подруга, сівши поруч. — Ну, розказуй! Як все минуло? Коли весілля? 

Від таких слів я ледь помітно почервоніла. Узявши пасмо темного волосся, почала крутити між пальцями, трохи нервуючи. 

— Навряд чи відбувся перший поцілунок. Ех, а от я зі своїм Стасіком в перший день побачення тільки в парк сходила, — сумно відказала Надя. 

— В тебе є хлопець? — здивувалась я, сівши на край ліжка. — І ти мовчала?! 

Та подруга лише підняла брови, трохи здивувавшись. 

— Та боронь, Боже, від такого красеня! Йому були потрібні одні грошики, тож не склалося. Ще й миршавий був! Фе! — показавши язика, вигукнула цімборашка. 

— А чому зустрічалися? — і досі не могла второпати я. 

Звук від стрілки годинника гучно відлунював у повній тиші, заполонивши кімнату. На деякий час запала мовчанка, а потім, сумно набравши повітря в легені, Надя відповіла: 

— П'ятий клас був. Наче кохала. Він мені дарував жуйки та яскраві фломастери. А потім… Я почула, що той покидьок не любить мене, — хрипким голосом сказала подруга. — Розумієш? — вона поглянула на мене своїми очима та враз голосно засміялась, що я й не знала чи то істерика, чи просто сміх від минулих спогадів. — Серйозно?! От повелася! Хах! Так і знала, що поведешся! Так що там з побаченням? 

Від такої підстави я аж завила від злості. Узявши подушку, кинула в подружку, і через це почалася шалена битва не на життя, а на смерть. Ми билися декілька хвилинок, а потім зморені попадали на свої ліжка, оголосивши перемир'я. 

— Ну так що з побаченням? — нарешті спитала Надя, тяжко дихаючи. 

Я ж лише посміхнулась, і цього було достатньо, щоб вона все зрозуміла. 

— Невже сиділи в ресторані?! 

Я закотила очі та щічки знов вкрив рум'янець. 

— А потім пішли прогулятися парком? 

На це я піднялася та поглянула у вікно, де вже потроху заходило сонце, а дощ все ще не думав спинятися. 

— І він тобі при зустрічі подарував квіти та прикрасу – ланцюжок? — ну, про це я їй і казала вже. — А потім…, — продовжувала подруга, — ви цілувалися! І пішов дощ, так? 

Я ледь з ліжка не впала. Як вона здогадалась? Та питати я не питала, бо Надя враз радісно вигукнула: 

— От пощастило тобі! Мені б так! 

Наступного дня я поверталася з інституту в ще кращому гуморі. Усі пари Давид дивився лише на мене, не зводячи погляду ні на хвилину. А коли викладач покликав до дошки, то з легкістю дав відповіді на всі п'ять запитань, при цьому радісно поглядаючи на мене. 

Трішки розсердившись таким подіям, викладач попросив, аби той більше не відволікався, бо в майбутньому ця тема буде корисною на іспитах. Але все ж п'ятірку поставив. 

Назар, побачивши мене біля інституту, одразу замахав руками, привертаючи увагу. Підійшовши до нього, я отримала сонячну посмішку та запашні волошки, які так і віяли приємними спогадами.

Деякий час парубок вагався, а потім, узявши сили в кулак, вигукнув: