22 глава, Давид

Давид.

День сьогодні був веселий. Йдучи додому, я все ж запросив Діану на побачення. Її емоції мені були не зрозумілі. Вона здається не знала куди себе подіти. А після все ж погодилась піти, на моє щастя, адже така б ганьба була в очах Зорі. Як це тобі відмовили? Вона б напевно сказала, що я щось неправильно зробив. На щастя все пройшло добре.

Ввечері до мене причепилась моя найкраща подруга. Вона у мене все випитувала, а що мені відповісти? Як Діана не сказала “Так”, але запитала о котрій та де? Це, як на мене, звучало б смішно. Та коли дійсно розповів як було насправді, Зоря лише посміхнулась та сказала “Вона ж погодилась. І не важливо як саме”. А після додала: “Завтра зранку зустрічаємось з тобою та їдемо купувати їй подарунок. Квітів не достатньо!” Я звісно здивувався, але сказати Зорі, щось по типу “Ні, квітів було б достатньо”. Язик не повернувся б.

І ось він ранок. Зоря зайшла до мене у кімнату рівно о дев’ятій ранку, як домовлялись. Ми пішли у сторону ТЦ. А після й зайшли в нього.

— Куди ти мене ведеш?

— В ювелірний магазинчик — відповіла подруга.

— Ювелірний? — з непорозумінням запитав я — що ми там робити будемо?

— А то ти не знаєш, що роблять у магазинах. Люди купують у них різні речі, дурко. Купиш Діані якусь прикрасу — вона взяла мене за руку та потягла в перший ліпший магазинчик.

— Наприклад?

— Наприклад, якийсь браслет чи то ланцюжок. Можеш собі таке дозволити.

Ах, ну, так. Звичайно, що можу. Грошей кури не клюють.

— Згоден з тобою, куплю їй ланцюжок, бо не знаю який саме браслет їй підійде чи буде він якраз на неї.

Ми зайшли у магазинчик; прикрас тут багато, що й очі розбіглись. Зоря за мене вирішила, який саме ланцюжок я повинен буду подарувати Діані. Якщо бути чесним, він мені дуже сподобався. У моєї подруги є смак на всі ці ювелірні вироби.

Купивши ланцюжок, я поїхав назад в гуртожиток. Я почав вибирати, що одягти, на щастя без допомоги Зоряни. Їй зателефонувала мама та попросила аби вона приїхала додому. Не вибирав довго одяг, зараз осінь та погода ніяка, тому одягнув блакитну сорочку та чорні джинси. Цікаво, як виглядатиме Діана? Я щось думаю, що ця дівчина виглядатиме неймовірно... У неї є смак та й помічниця є, яка скаже свою думку.

Загалом, я купив розкішний букет червоних троянд, класика. Не знаю, які саме квіти подобаються Діані, та сподіваюсь, що троянди їй сподобаються.

Під’їхав до ресторану на таксі. Ресторан, про який я думав, тобто ресторан батька Зорі. Я його орендував на дві години, думаю, що цього часу нам вистачить. Та ресторанчик знаходиться за межами Києва, а саме за три кілометри від міста. Приїхав о 12:55, став біля дверей ресторану та почав чекати на Діану. Сподіваюсь, вона не запізниться на побачення на дві години, як це було тоді коли ми мали почати нашу спільну роботу над проєктом.

Стою тут вже як десять хвилин, я побачив, що до ресторану під’їхало таксі. І хто це приїхав? Звісно, що Діана. Я підійшов до автівки, відчинив дверцята та подав дівчині руку. Вона вийшла з машини, та швидко поїхала. Я подивився на Лашкевич. Вигляд має дійсно, неймовірний. Її одяг можна було роздивитись весь. Одягнена в бордову сукню, яка підкреслює її талію, тим, що на поясі висить коричневий ремінець. Також її пальто, воно було розстібнути, тому й легко роздивитись сукню. Пальто бежевого кольору та такого ж кольору шарф, але він був не тільки бежевого кольору, але ще й у чорну клітинку. А волосся... Її хвилясте чорне як смола волосся лежало на плечах. Вона подивилась на мене та посміхнулась.

— Це тобі — я дав їй букет троянд.

— Дякую — тихо сказала вона.

— Не знаю, які саме квіти тобі подобаються, та сподіваюсь ці тобі сподобались.

— Квіти просто неймовірні — вона подивилась на них, а після вдихнула їх аромат — а взагалі мені подобаються польові квіти.

— Ну, що ж буду знати. Ходімо у середину — я відчинив двері, першою зайшла звісно ж Діана, а я після неї. Ми зайшли у зал, Діана роздивилась його.

— Ми, що тут будемо самі? — з острахом запитала вона.

— Так — вона подивилась на мене, а в її очах можна було дійсно розгледіти страх. Завезли не зрозуміло куди. Навкруги нікого, ні душі та тільки я поруч.

Якщо так подивитись, то біля ресторану є парк, а за ним вже починається ліс. Я думаю, коли ми вийдемо з ресторанчика, то прогуляємось тим парком.

— Боїшся? Дарма. Я тебе не вкушу. Все добре — сказав я та посміхнувся, Діана наче видихнула, але цей її погляд мені все-одно був не зрозумілий. Дівчина почала оглядати залу. А вона дійсно красива. Дерев’яні золотисті стіни підлога теж дерев’яна, майже схожа кольором на стіни. На стінах висять різні картини. А посеред зали стоїть один єдиний столик для нас. Я довго думав, що ми будемо їсти. В голову нічого нормального не лізло. Занадто прості страви по типу картопля пюре з відбивними чи то з котлетами. Це банально, ми це можемо кожен день їсти. Тому на столі стояла тарілочка з канапе з червоною ікрою, на тарілках лежала риба з рисом та сезонними овочами. І звісно ж біле вино.

— Сядьмо за стіл — я допоміг сісти на стілець Діані... все по етикету, якого я не знаю як сказала одногрупниця, тоді на кухні. Сам також сів за стіл, а після відкрив вино та налив у келихи — за тебе, Діано — сказав я, а вона подивилась зніяковілим поглядом на мене, а її щічки покрились рум’янцем. Ми випили по ковтку вина та почали їсти. Спочатку мовчали, але тишу порушив я.

— Як у тебе справи? Як сім’я?

— Все добре. У сім’ї теж все добре... сумують за мною... а я за ними.

— Хочеш повернутися додому?

— Я не знаю. Буду приїжджати до них, але ненадовго, бо навчання.

— Зрозуміло. А я не хочу повертатися додому.

— Чому? У тебе ж така мама, вона дуже тебе любить...

— Мама то так, а ось батько... та ладно.

— У тебе з ним якісь проблеми? — я подивився на Діану — ой, я, мабуть, дарма це запитала — ніяково сказала вона, а я лише посміхнувся.