17 глава, Діана

Діана.

Сьогодні яскраво світило сонце, дерева колихав вітерець, і навколо співали пташки. Люди спокійно собі відпочивали, і навіть не здогадувались, що якась там чорнява дівчина запізнюється на дуже важливу зустріч. І неабияку, а щодо проєкту! 

Я тримала невеличкий білий шопер, в якому були накидані якісь підручники з англійської мови та різні ручки, а також записнички для нотаток. Узагалі то з Давидом ми обрали доволі цікавий проєкт, на тему: “Порівняння британської англійської та американської англійської”. Хоча, по чесному, я взагалі не розумію у чому різниця. Адже англійська дається мені трохи складніше за українську мову. 

Поряд промайнув знайомий білолиций парубок. Я вже думала, що нарешті відірвалась від нього, пробігши повз ще одні дерева, але ні. Під'їхавши, Величко махнув мені рукою, та я навіть не думала зупинятись. 

Хай йде собі далечко з цією агресією! Останні дні наче збісився, хоча от раніше я такого взагалі не спостерігала… Дивина та й годі.

— Діано! Зупинися, я ж побалакати хочу! — гукнув Назар, враз зупинивши свій старий ровер. Колеса потроху перестали крутитися та швидкість також знизилась. Поставивши ногу на землю, аби велосипед не впав, Величко підвів погляд, набуваючи все більш сумного вигляду. 

— Кажи вже! Я запізнююся, тому давай швиденько, — відповіла я, склавши руки на грудях, демонструючи невдоволення. 

Натомість Назар лише кліпнув очима та прикусив нижню губу, не знаючи як почати розмову. Його волосся потроху підіймав вітер, а сонце освітлювало обличчя, роблячи його більш добрим. Руки ще дужче стиснули кермо, і від цього виступили вени. Я зрозуміла, що парубок нервує, тому підійшла та, поплескавши по плечу, сказала: 

— Сядемо на лаву, якщо ти не проти, — і кивнувши головою в бік однієї вільної лави, перевела погляд на занепокоєного Назара. — Добре? 

Той лише ствердно замахав головою. Похапцем підійшовши до неї, ми сіли під одним деревом, на якому вже більшість листочків змінило свій колір. Птахи щебетали, а навколо лунала тиша. Лише гул від автівок час від часу перебивав той мелодійний спів. 

— Що хотів сказати? — спитала я, вловивши на собі погляд Величко. Той лише відвернувся та заходився поправляти темну сумку, що висіла через плече. 

Тиша продовжувалась. Я розуміла, що от-от запізнюся на транспорт, та хлопець все одно не наважувався вимовити хоч слова. Не витерпівши, різко встала з лави, і Назар вигукнув, боячись, що я піду. 

— Я просто ревнував! — він почервонів, а потім відвернувся. 

— Що ти сказав? — не зрозуміла я. — До кого ревнував? І чому? — додала, поглянувши у вічі парубка. Та той не вимовив ані слова. — Фатьов, ти що забув як розмовляти? Досить вже цих витребеньок! Кажи, або ж…або ж… Я піду! — неначе вирок сказала я. 

Повз промайнули діти, і Назар посміхнувся, помітивши біля молоду пару, яка йшла доволі повільно, нікуди не поспішаючи. Та я лише застукала пальцями по дерев'яній лаві, нагадуючи важливість розмови. Неначе прокинувшись, хлопець сказав: 

— До Давида… Але не подумай! — він замахав руками, мов намагався прогнати погані думки. — Я ревнував тебе…тебе…, як…

— Як кого? — і досі не розуміла я.

— Як подругу. Ти стала багато часу проводити із Загороднім, а про мене забула. Думав, наша дружба точно розпадеться, а ти одна з моїх найкращих товаришів! — відповів хлопець, відвернувшись. — А цей Давид… він мені не подобається. 

З одного боку я розуміла Назара, адже й сама ніколи не мала справжніх друзяк, але от його вчинки й справді викликають обурення. Та щось підказувало мені: маю його пробачити.

— Як там родина? — неочікувано спитав Величко, дивлячись як ворушаться крони дерев над нами. 

— Нормально, — відрізала я, але враз додала: — Одна з сестричок захворіла. Зовсім розкисла. Тому мамця майже не дзвонила останнього тижня. Каже: “Тулько много діла, шо голова біла”, кидає слухавку і все… Ані слова, ані втіхи. Ну няньо ще дзвонить, та через роботу аж пізно ввечері, коли я вже спати лягаю. Зараз з поля майже не вилазить. 

— Та ти ж все одно їх любиш, так? — враз обірвав мою розповідь Назар. 

— Так, адже вони мої ріднулі, найдорожче у світі, — я поглянула на верхівки дерев та чомусь засміялась, згадавши нашу першу зустріч з Величко та ту купу торб від мамці. 

— Чого смієшся? — не зрозумів парубок, подумавши, що то я з нього. — Щось не так? Не те сказав? Діано? 

— Та все те! — відповіла я, витерши сльозу, що виступила з кутика ока від сміху. — Просто згадала тебе і твій супер-ровер. 

— М-м-м…, — коротко відказав Назар, поглянувши на мене. 

Стало так приємно на душі, що я аж посміхнулась. Так, знову з другом. 

— Стривай, я зараз прийду! — вигукнув Назар та хутко зник серед дерев. Цікаво, куди це він? 

Час наче зупинився. Волосся потроху підіймав вітер. Закутавшись в шарф, я розтерла руки, аби зігрітись, та в цю мить в долонях, мов за помахом чарівної палички, з'явився гарячий напій. Величко підморгнув та сів поряд. 

Відпивши, відчула теплоту, що розтеклася по всьому тілу. Смак імбиру та лимону з медом додавали неабиякого комфорту та затишку. Щоки з носиком миттю почервоніли, а руки аж обпікало від паперового стакана, з якого линув аромат осінньої насолоди. 

— Дякую, — відповіла я, знов і знов ковтаючи диво-напій. 

— Мир? — спитав Назар, простягнувши до мене мізинець. 

Зсунувши брови до перенісся, я сказала, вдаючи ображену: 

— Для того, аби я пробачила потрібно не один стаканчик чаю купити. — Піднявши допитий вже чай, додала: — Десять, не менше. 

Назар аж побілів від такої цифри. Завмерши, він не міг вимовити й слова, але я лише поплескала його по плечі. 

— Не миригуй, фатьов, пробачення прийняті.