2 глава, Давид

Давид.

Кожен день влітку починається “весело”. У мою кімнату під час звуку будильника заходить покоївка, відкриває штори та відчиняє вікно. Мої очі ніби ріже це світло. Сонце таке нестерпне, що словами не передати. Світанок починається саме з моєї кімнати на жаль. Живу тут з самого народження та ніяк звикнути не можу. Через відчинене вікно стало чутно спів птахів. Хоч якийсь позитив зранку є.

Літо у мене це коли не треба нікуди поспішати. Шкода, що воно скоро закінчиться і знову будуть повчання тата. І все ж на одну й ту ж тему. А саме: “Давиде, тобі треба взятися за ум”. Чув цю лекцію неодноразово. І вона мене аж ніяк не тішить.

Я вкрився ковдрою з головою, щоб на мене не попадали промінці сонця, але все одно відчув, що на мене дивиться покоївка.

— Давиде, прокидайся. Скоро сніданок, а твоєму батькові не подобається, щоб бодай хтось запізнювався на сніданок — покоївка підійшла до ліжка та відкинула ковдру з мого обличчя. Вона називає мене на ти, бо має право так говорити. Коли батьків не було дома, а я залишався, то саме вона зі мною сиділа. Няньок у мене не було ніяких, ось тільки вона. Покоївку звати Карина. Вона у нашому будинку працює вже одинадцять років. І з кожним роком ця дама змінюється у зовнішності та й взагалі. Раніше вона часто посміхалась та зараз вона робить все рідше й рідше. А її одяг? Тато не встановлював якісь правила до уніформи. Він також у неї з роками змінився.

Я повільно розплющив очі, звикаючи до світла. Побачив Карину, тоді ж я просто її чув. Сьогодні вона виглядає як завжди... зелена з квітками сукня до колін. Сиве довге волосся заплетено у косу та хустинка на голові зав’язана як бандана. Останнім часом вона її носить. Тільки не зрозуміло чому.

— Вставай, не затримуйся в кімнаті довго

— Добре, добре — я сів на ліжко та позіхнув. Вчора пізно ліг спати, грав у комп’ютерну гру зі своїми друзями, то так затягнула, що не міг відірватися та й друзі не відпускали мене з криками “Ти дійсно йдеш спати, ми грати не закінчили”. В цю гру можна грати довго. Що за гра? Це Divinity. Така рольова гра, де грають декілька людей. Моїй компанії ця гра дуже сподобалась, що втягнули й мене. Я встав та підійшов до вікна та вдихнув свіже повітря, а воно дійсно чисте, бо ми живемо не у великому місті, а набагато меншому та ще й у приватному будинку. Місто Фастів, моє улюблене. Мабуть, тому що, тут живуть мої друзі. Ну ті, хто не давав мені довго лягати спати. Вдихаючи це свіже повітря та слухаючи спів пташок, я навіть не помітив як минуло десять хвилин, а може навіть більше. Відірватися від всього мені допомогла Карина, яка проходила повз кімнату та ще раз нагадала, що сніданок почнеться через десять хвилин. Я швиденько одягнувся, а саме у сірі шорти та жовту футболку. Вмився холодною водою, бо ніколи не вмиваюсь теплою, я спустився на перший поверх та підійшов до обіднього столу. За ним вже сиділи батьки. Тато подивився на мене, а після на годинник.

— Добрий ранок. Ти запізнився на п’ять хвилин, — сказав тато присьорбуючи чай — що сьогодні робитимеш?

Я сів на своє місце та подивився на тарілку. Сніданок стандартний, яєчня та салат зі свіжих овочів. А до нього склянка апельсинового свіжовижатого соку. Я почав їсти.

— Не знаю, планів немає — сказав я та уважно подивився на тата. Він же не просто так запитав. Мені вже лячно від цього його погляду. Він нічого хорошого не віщує — а, що?

— Просто питаю. І до речі у мене є до тебе новина.

— Сподіваюсь хороша.

— Ну, це від тебе залежить. На скільки ти добре на це відреагуєш — я уважно подивився на тата.

— Не тягни, говори — сказала мама. Я так зрозумів, що вона теж нічого не знає.

— Ти з першого вересня йдеш вчитися в Київський Політехнічний Інститут. На лінгвістику. Будеш вивчати англійську мову...

— Що? — я ледве б і подавився листком салату.

— Ти закінчив гімназію, склав ЗНО… Звісно не так добре як хотілось. Тому будеш далі вчитись у КПІ. Чи ти щось маєш проти? 

— А, ти у мене не хотів запитати, чи хочу я вчитись у цьому інституті?!

— Не підвищуй голос на мене. Ні, не хотів. Я знаю як буде краще для тебе. Якщо не хочеш в КПІ, то підеш працювати. Я влаштую. Будеш працювати десь на будівництві під керівництвом якогось чоловіка, щоб й сісти тобі не давав!  

— Дякую за сніданок. Я краще піду прогуляюсь.

— Май на увазі, ми до цієї розмови ще повернемось — сказав тато. А я встав зі стільця та пішов на вихід з будинку.

— Нічого, він піде вчитися, я з ним поговорю — почув я спокійні слова мами. Я вийшов на вулицю. На вулиці сонячно. Мою шкіру почали обпікати ці промінчики. А краса неймовірна, всюди все зелене, зелене. У нас на подвір’ї взагалі багато різних дерев та квітів. За якими звісно ж доглядає садівник. Я його відразу побачив як тільки-но вийшов з будинку. Він косить траву, тому вітатися з ним було марно, адже не почує та й взагалі він не побачить мене, бо повернутий до мене спиною. Я вийшов за територію нашого подвір’я та пішов у сторону будинку своєї подруги. Вона єдина у нашій компанії дівчина та живе на цій же вулиці, що і я.

Я підійшов швидко до її будинку, адже пройти тут лише нічого. Як кажуть два рази впасти і я на місці. Подзвонив у дзвінок і хвіртка сама собою відчинилась, тому я без проблем зайшов у двір до подруги. Вона якраз вийшла з будинку.

— О, Давиде. Не очікувала тебе побачити зрання. Думала, що ти ще спиш.

— Та де там. Мене як завжди будять о восьмій ранку.

— Ясненько. Чому прийшов?

— Може підемо прогуляємось?

— Ем... — вона на хвилинку задумалась — давай я переодягнусь та підемо.

— Треба буде ще захопити з собою Романа та Марка.

— А вони не дома.

— А, де вони? — здивовано запитав я.

— На авторинок поїхали. Машина Романа вийшла з ладу. Ось поїхали подивитись запчастини. Ну, добре, я піду переодягнусь. Через десять хвилин вийду, а ти посидь поки що на лавці — подруга зайшла в будинок. А я й справді сів на лавку. А вона вже тепла, сонце встигло нагріти її. Через декілька годин взагалі на ній сидіти неможливо буде. Зоря не дала на себе довго чекати, а вийшла з будинку за десять хвилин. Загалом вона пунктуальна, що мені подобається. Я встав з лавки.