Розділ 3

Кожен знав

До першого хутора Добрава йшла мовчки. Одарка не квапила її — тепер це було б дурістю.

На півдорозі Добрава зупинилася, сперлася долонею об стовбур і постояла так кілька вдихів. Кора під її рукою була тепла від сонця.

— Болить? — спитала Одарка.

— Ні. Милуюся деревом.

— Гарне?

— Краще за тебе.

Одарка кивнула.

— Тоді ще постій.

Добрава глянула сердито, але не рушила відразу.

Коли дійшли до двору, Тихомир сидів біля входу й стругав тонку тріску з короткого полінця. Побачив їх разом, відклав ніж.

— Що?

— Нічого нового, — сказала Добрава.

— Це вона так думає, — відповіла Одарка.

Тихомир перевів погляд на її ногу.

— Знову?

— Не «знову», — сказала Добрава. — Та сама.

— Сідай.

— Уже всі мені сьогодні наказували.

— Я не наказую.

— От і добре.

Вона сіла.

Одарка лишилася стояти.

— Тихомире, ти знав, що вона пішла до другого хутора?

Він трохи помовчав.

— Бачив, як ішла.

— Коли?

— Після тебе.

— Чого не зупинив?

Тихомир насупився.

— Я їй не сторож.

Добрава коротко кивнула, ніби почула правильну відповідь.

Одарка дивилася на Тихомира.

— Що ти їй сказав?

— Щоб не дуріла.

— Точно.

— Сказав: «Добраво, не йди».

— Не так, — сказала Добрава.

Тихомир глянув на неї.

— А як?

— «Ти ж знаєш, що Вужиха сказала».

Одарка не відвела погляду.

Тихомир потер великим пальцем край полінця.

— Може, й так.

— Це не те саме, — сказала Одарка.

— А що я мав робити? Зв'язати?

— Ні.

— Тоді що?

Одарка відкрила рота й замовкла. Добрава подивилася на неї.

— От і я питаю.

Одарка сіла навпроти.

— Зранку, коли вона знімала полотно. Ти бачив, що під ним?

— Бачив.

— Кров була?

Тихомир знову замовк.

Добрава відповіла замість нього:

— Трохи проступило.

Одарка повернулася до неї.

— Я Тихомира питаю.

Добрава закотила очі.

— Була, — сказав Тихомир.

— Що зробив?

— Дав чисте полотно.

— І все?

— Вона сама перемотала.

— Покликав мене?

— Вона сказала, що не треба.

— А ти?

— Повірив.

— Чого?

Тихомир різко видихнув.

— Вона доросла, Одарко. Каже, що може. Що я мав робити?

Добрава дивилася в землю.

— А вночі боліло? — спитала Одарка.

— Ти звідки знаєш?

— От тепер знаю.

Тихомир повернувся до неї. Добрава стиснула губи.

Одарка помітила.

— Не боліло, — сказала Добрава.

— Брешеш погано.

— А ти слухаєш добре.

— Саме тому.

Тихомир глянув на Добраву.

— Вночі?

— Трохи.

— Чого не сказала?

— А що б ти зробив?

Він не відповів.

Одарка раптом відчула втому від цього слова.

Трохи.

Трохи боліло. Трохи кровило. Три легкі в'язки.

— Добре, — сказала вона. — Тоді завтра підеш ти.

Тихомир звів брови.

— Куди?

— До Любави. Доробляти дерево.

— Завтра я...

— Відкладеш.

— Одарко.

— А Мирко хай забере те, що лишиться. Любава може...

— Досить, — сказала Добрава.

Одарка не почула одразу.

— ...перенести частину на післязавтра, а Тихомир...

— Я сказала: досить.

Одарка повернулася.

Добрава сиділа пряма, обидві руки на колінах.

— Що?

— Тепер ти за всіх вирішуватимеш?

У дворі стало тихо.

Одарка дивилася на Добраву. Та не поворухнулася.

— Я не...

Одарка зупинилася.

Пальці знайшли край ременя на торбі. Вона розправила його, провела нігтем уздовж краю й поклала рівно.

Тихомир чекав. Добрава теж.

— Добре, — сказала Одарка.

Добрава примружилася.

— Що добре?

— Далі не я.

Тихомир коротко хмикнув.

— А хто?

Одарка подивилася на нього.

— Ви. Хто завтра піде замість неї — вирішите.

Добрава відкрила рота.

Одарка підняла долоню.

— Ні. Ти завтра не підеш.

— А це вже хто вирішив?

— За ногу скажу я.

Добрава сердито видихнула.

— Зручно.

— Дуже.

Тихомир потер бороду.

— А якщо ніхто не піде?

— Тоді ніхто не піде.

— Любава чекатиме.

— Хай сама вирішує, що з цим робити.

— А якщо образиться?

Одарка знизала плечима.

— То образиться.

Добрава глянула на неї.

— І все?

— Ні.

Одарка вказала на пов'язку.

На краю полотна проступила вузька темна смуга.

— Це ще раз міняти.

Добрава простежила за її пальцем.

— Зараз?

— Зараз.

Тихомир підвівся.

— Воду?

Одарка глянула на нього.

— Воду.

Він пішов до хати без другого питання.

Добрава мовчала й дивилася йому вслід. Одарка відкрила торбу й дістала чисте полотно.

* * *

На кого ляже

Тихомир приніс воду й поставив біля Одарки миску з чистою водою, а поруч ще одну посудину, не чекаючи, поки вона попросить. Одарка тільки кивнула.

Добрава це помітила.

— Дивись, який слухняний став.

— Не звикай, — сказав Тихомир.

— Уже пізно.

Одарка вимила руки й розв'язала пов'язку.

Коли відмотувала останній шар, на подвір'ї з'явилася Любава. Ішла швидко, ще здалеку почала щось говорити, але, побачивши Добравину ногу, стихла. На литках у неї сидів сірий пил від стежки.

Слідом зайшов Мирко.

— Тебе хто кликав? — спитала Добрава.

— Ніхто, — сказала Любава. — Я сама.