Розділ 2

Віддати своє

Руку Любавиного сусіда Одарка оглянула швидко. Поріз був неглибокий, кров давно стала. Вона веліла тримати бруд подалі й не чіпати зайвий раз, і на тому справа скінчилася.

Добраву знайшла за двором. Та сиділа на низькій колоді біля складених в'язок і пила воду. Ногу витягла перед собою. Побачивши Одарку, не здивувалася.

— Дочекалася?

— Чого?

— Коли я сяду.

Одарка стала навпроти.

— Сіла ж.

— То радій.

— Радію.

Добрава зробила ще ковток. Одарка не поспішала.

За двором Мирко перекидав сухі гілки з однієї купи до іншої. Далі хтось рубав товстіше дерево, і кожен удар лунав окремо, з рівною паузою. Пахло свіжою тріскою.

— Кому треба? — спитала Одарка.

Добрава опустила посудину.

— Знову?

— Я ще відповіді не чула.

— Їм.

— Кому — їм?

Добрава махнула рукою в бік двору.

— Любаві. Миркові. Усім тут.

— Усім однаково?

— Одарко.

— Що?

— Ти можеш не розбирати кожне слово на тріски?

— Можу. Коли воно не ховає людину.

Добрава глянула на неї й на мить усміхнулася без веселощів.

— От за це тебе й люблять.

— Хто саме?

— Іди ти.

Одарка сіла на край іншої колоди.

Добрава потерла долонею коліно вище пов'язки.

— Вони тоді прийшли до нас, — сказала вона нарешті.

— Коли?

— На початку літа.

— Хто?

— Любава. Мирко. Ще двоє.

Одарка підняла брови.

— Імена.

— Не починай.

— Уже почала.

Добрава назвала. Одарка знала обох: люди з другого хутора, яких вона бачила не щодня, але досить, щоб пам'ятати обличчя й двори.

— Що вони робили?

Добрава глянула так, ніби Одарка навмисне вдає дурну.

— Допомагали.

— Це я вже чула.

— Цілий день. До темряви. Ніхто не питав, чи їм легко.

Вона провела великим пальцем по краю посудини.

— Любава тоді долоні обдерла. Наступного ранку все одно прийшла ще раз. Мирко своє кинув на пів дня. Ніхто не стояв над ними й не рахував.

Одарка мовчки чекала.

— Нам самим було не впоратися, — додала Добрава. — Вони своє покинули й цілий день робили в нашому дворі. От і все.

— Не все.

— Для мене — все.

— Ви домовилися, що прийдете до них тепер?

— Не треба було домовлятися.

— Це ти так вирішила?

— Це кожен би вирішив.

— Не кажи «кожен».

Добрава заплющила очі на мить.

— Наш двір так вирішив.

— Хто з вашого двору?

— Одарко.

— Хто?

— Я. Тихомир. Інші.

— Разом сиділи й вирішили?

Добрава мовчала.

Одарка нахилила голову.

— Ні?

— А що, треба було всіх збирати через в'язку хмизу?

— Не треба. Я питаю, як було.

Добрава поставила посудину на землю. Підтягла до себе розпущену в'язку й почала затягувати на ній мотузку, не дивлячись на руки.

— Було так: вони нам допомогли. Тепер ми допомагаємо їм.

— «Ми» — хто?

— Наш двір.

— А тут сидиш ти.

Добрава різко підняла голову.

— Бо я можу.

— Ти кульгаєш.

— Кульгати — не лежати.

— А коли полотно знову в крові — працювати?

— Зранку вже не кровило.

— Зранку ти обіцяла не йти.

Добрава відвела погляд.

Цього разу не сперечалася. Пальці на мотузці зупинилися.

— Тихомир мав прийти? — спитала Одарка.

— У нього своє.

— Хто ще міг піти замість тебе?

— А кого мали послати?

— Не знаю. Тому й питаю.

Добрава мовчала.

— У всіх своє, — сказала нарешті.

— А в тебе нема?

Добрава глянула на неї.

— Є.

— То чого твоє легше кинути?

— Бо вони тоді своє кинули.

Добрава різко затягнула вузол на в'язці. Одарка замовкла.

Ось в чому справа. Не в гілках. Те, що тримало Добраву на цій дорозі міцніше за біль.

— Тебе сюди кликали? — спитала вона.

— Не кликали.

— Любава кликала?

— Ні.

— Мирко?

— Я й не бачила його.

— Хтось із тих двох?

— Ні.

— Тоді хто сказав іти?

Добрава роздратовано видихнула.

— А хіба мали казати?

— Не знаю.

— Вони прийшли до нас без кликання.

Одарка повільно кивнула й подивилася на двір.

Може, ніхто й не вимагав уголос — і не треба було.

Любава саме вийшла з-під навісу з порожніми руками, щось сказала Миркові й засміялася. Той махнув на неї гілкою.

Звідси вони не скидалися на людей, які когось женуть до роботи.

Одарка все одно хотіла почути це від них.

— Що? — спитала Добрава.

— Нічого.

— Ти так мовчиш тільки тоді, коли вже щось надумала.

Одарка підвелася.

— Може бути.

— Куди?

— Спитаю.

— Кого?

Одарка кивнула на двір. Добрава теж подивилася туди.

— Не треба.

Одарка повернулася до неї.

— Чого?

— Бо нема чого питати.

— Тоді швидше завершу.

Добрава встала різкіше, ніж мала б, і одразу перенесла вагу на здорову ногу.

— Вони нічого мені не зробили.

— Я й не сказала, що зробили.

— Але думаєш.

— Я думаю, що ти сюди прийшла з роздертою ногою й впевнена, що мусиш.

— Так.

— А я хочу знати, хто ще був у цьому певен.

Добрава відкрила рота, але не відповіла.

Одарка вже йшла до двору.

За спиною Добрава сказала:

— Одарко.

Вона обернулася.

— Не роби з них винних.

Одарка кілька митей дивилася на неї.

— Спершу спитаю.

Десь за двором сокира розколола поліно навпіл і замовкла.

* * *

Не кликали

Любава помітила Одарку ще до того, як та зайшла у двір.