Розділ 1

Бруд на полотні

Вода була тепла, не гаряча.

Одарка занурила руки в миску, провела великим пальцем під нігтями й тільки тоді підсунулася ближче до лави.

— Тепер покажи.

Добрава вже підняла край одягу до коліна. Сиділа боком, правою ногою впиралася в долівку, а ліву тримала трохи попереду, ніби та належала не їй і краще було зайвий раз не ворушити.

— Я й так показую.

— Поки що ти показуєш мені коліно.

Добрава пирхнула.

— Далі цікавіше.

Одарка коротко глянула їй в обличчя. Говорити могла — добре. Очі ясні. Піт на скронях був не від жару: в хаті стояло душно, надворі ще трималося тепло, а в печі від ранку не згас жар.

Пов'язка на гомілці сиділа криво.

Одарка взялася за край полотна й одразу зупинилася.

Вузол був не її.

Вона завжди лишала коротший кінець зліва, щоб наступного разу не тягнути тканину через саму рану. Тут обидва кінці стирчали однаково й були перехрещені двічі.

— Хто знімав?

Добрава відвела очі до дверей.

— Я.

— Чого?

— Намокло.

Біля печі Тихомир перестав поправляти поліно.

— Вона водою облилася. Я казав, хай перемотає, бо те вже все мокре було.

Одарка не повернула голови.

— Я Добраву питаю.

Тихомир замовк.

Добрава глянула з-під брів.

— Намокло. Зняла. Що не так?

— Побачимо.

Одарка торкнулася її гомілки вище пов'язки.

— Тут?

— Ні.

Нижче торкнулася обережніше.

— Тут?

— Трохи.

— Трохи — це як?

— Як торкнешся ще раз, буде більше.

Одарка ледь смикнула кутиком рота.

— Оце вже точніше.

Вона розв'язала вузол і почала відмотувати полотно. Добрава на першому оберті ще дивилася кудись убік. На другому стиснула щелепи. Потім перестала жартувати.

Рана була гірша, ніж два дні тому.

Тоді гострий кінець сухої гілки пройшов навскоси по зовнішньому боці гомілки й розсік шкіру нижче коліна. Крові було багато, але край рани лежав рівно, а Добрава могла ставати на ногу. Одарка вимила звідти деревний бруд, притиснула чистою тканиною, перев'язала й наказала дати нозі спокій.

Тепер край знову розійшовся. Шкіра навколо припухла й була гарячіша, ніж на другій нозі. На полотні проступила засохла темна пляма.

Одарка провела пальцями вище від рани.

— Тут болить?

— Ні.

Нижче торкнулася обережніше.

— А тут?

— Ні. Тільки коло самої.

Добрава поворушила ступнею й скривилася.

— Як бачиш, ще моя.

— От і бережи, поки твоя.

— Як загублю — пошукаєш?

— Якщо недалеко.

Тихомир тихо хмикнув біля печі.

Одарка не всміхнулася. Піднесла миску ближче й промила рану. Добрава втягнула повітря крізь зуби.

— От тепер болить, — сказала вона.

— Добре.

— Тобі добре?

— Мені добре, що ти нарешті сказала.

На дні миски вода швидко помутніла. Одарка злила її в порожню посудину й простягнула руку.

— Ще води.

Тихомир уже рушив, але Добрава сказала:

— Там у відрі.

Він приніс, не відповідаючи.

Одарка промила ще раз. Нічого незвичайного вона не побачила, крім того, що рана не мала так виглядати на третій день.

Якби спокій був.

— Жару не маєш? — спитала вона.

— Маю. На тебе.

— Це переживу.

Добрава всміхнулася, але Одарка вже розкладала чисте полотно.

— Слухай тепер.

— Я й минулого разу слухала.

— Чула. Не знаю, чи слухала.

Добрава звела брову.

Одарка показала пальцем на рану.

— Не носиш, не тягаєш, без потреби не ходиш. Якщо полотно намокне — поклич когось із дому. Якщо кров знову піде — мене.

— А дихати?

— Можна. Поки не заважає.

Тихомир цього разу засміявся вголос.

Добрава теж усміхнулася, але одразу скривилася, коли Одарка затягнула нову пов'язку.

— Не так туго.

Одарка просунула палець під край полотна.

— Не туго.

Вона зав'язала вузол так, як звикла: коротший кінець зліва.

— Стане гірше — скажеш.

— А краще?

— Теж можеш. Я не ображуся.

Добрава опустила край одягу на ногу.

— То все?

— Для ноги — все.

Одарка почала складати використане полотно. Не в торбу — окремо, щоб не торкалося чистого. Тоді й побачила на внутрішньому згині тканини кілька дрібних сухих лусочок кори.

Могли причепитися й у дворі. Але полотно майже весь час було під одягом. Одарка провела пальцем по тканині.

— Що? — спитала Добрава.

— Бруд.

— То викинь.

Одарка підняла очі.

Добрава дивилася прямо. Ні страху, ні сорому. Тільки та сама впертість, яку Одарка знала за нею давно.

Одарка загорнула брудний бік старого полотна всередину, щоб кора не обсипалася на долівку, і поклала його окремо.

— Не ходи сьогодні.

— Я чула.

— Добраво.

Та зітхнула.

— Не піду.

Одарка кивнула, закинула торбу на плече й вийшла у двір. За спиною Тихомир щось тихо сказав. Добрава відповіла так само тихо, і слів уже не було чути.

Одарка не повернулася.

На пальці лишилася тонка смужка деревного пилу. Вона стерла її об край старого полотна й пішла далі.

* * *

Не до спочинку

До другого хутора Одарка йшла вже по обіді.

Там її чекали через руку, порізану напередодні за роботою. Нічого страшного, якщо не занедбали. Так їй передали зранку, і цього було досить, щоб зайти дорогою.

Стежка між хуторами лежала суха. Після кількох теплих днів земля збилася твердо, і пил, піднятий кроками, ніс вітерець і осаджував на низьку траву по краях сірим нальотом. Ліс стояв збоку темний і ще густий. Тільки на окремих гілках траплялося жовте листя, по одному, якщо не шукати, то й не помітиш.