Жарт в одній дії

Скетч

Невдалий жарт

(Жарт в одній дії)

Дійові особи

Іван Федорович – директор цирку.

Жанетта – дружина Івана Федоровича.

Степан Васильович – клоун, колега Івана Федоровича.

Василіан Гофман – сімейний нотаріус.

Марфа – служниця.

Будинок Федорових

Передмова

Любий друже, я розповім тобі одну таємницю. Хоч у кожної людини їх безліч, у мене вона лиш одна. Пам’ятаєш ту мить, коли я побачив Жанетту. Вона сиділа в першому ряду й тримала в руці велику хмару цукрової вати, від якої поволі відривала маленькі клаптики. Було смішно споглядати, як опісля буклетом вона прикривала склеїні пасма волосся.  Її ситцева сукня в горошок у поєднанні з червоним пір’ям на шиї й такого ж кольору туфлями виглядали так безглуздо, що можна було випускати її на сцену. Це була наша перша зустріч, і моє перше й останнє кохання.

Степан В. Я думав, що своє перше кохання ти зустрів у тролейбусі?

Вдруге я побачив її в тролейбусі, можна сказати шостим чуттям мене туди тягнуло. Було літо, дев’ята година ранку. На кожній станції ця консервна банка зупинялася і заковтувала все більше і більше людей. Моя щелепа була міцно приклеїна до віконної шибки, а тіло майже сиділо у незнайомої бабці на колінах. На зупинці “Ринок” тролейбус виплюнув щонайменше тридцятку пасажирів, і я знову зумів дихати, допоки не зайшла вона. Мені забракло повітря, я дивився на неї своїми великими, сповненими сліз, очима і не розумів…

Степан В. Чого? Чого?

Не розумів, як такі тендітні жінки можуть за раз виляпати на себе півбаньки духів аля “Шанель”, куплених на вулиці Пантелеймоновській, і не вчадіти. Тоді я ще не знав, що своєю ж отрутою змії не труяться. Я спробував блище просунутись до вікна, але це не допомогло. Солодко-ядючий аромат вже заполонив легені й отуманив голову. Ледве тримаючись, я зробив невпевнений крок і знепритомнів, перед цим міцно вчепившись за полотно її спідниці.

Степан В. Ти зірвав з неї убрання?

Не люблю розповідати інтимних подробиць, але так. Перед тим, як заплющити очі, я побачив пару чудових ніжок у бікіні. Не знаю, що вона відчувала в той момент, але для мене можна описати ситуацію одним словом - “блаженство”. Коли я розплющив очі, її вже не було. Наді мною стовпичив кондуктор і бурмотів щось на зразок: “Скільки пальців?”.

Степан В. То коли ж ви таки зійшлися?

Вона не їздила тролейбусом, не відвідувала вистав. А я шукав її серед обличч міста мільйонника. Втретє я зустрів Жанетту на одному з одеських пляжів. ЇЇ тулуб лежав на старому покривалі і смажився подібно до курки гриль. Білі плями на обличчі вказували на те, що вчора вона невдало заснула в окулярах. Я обійшов її стороною, і постелив свою ковдру. Спостерігати за нею було нудно, вона увесь час спала, тому я купався, загорав і збирав мушлі.  

Степан В. Ти досі збираєш мушлі?

Так, збирав, але зараз не про це! Вечоріло, і треба було йти додому. Я весь був мокрий, тому пішов до роздягальні. А ти ж знаєш, які в нас роздягальні?! То знизу підглянуть, то зверху хтось стане подивиться на твій природній початок. Так от, в кабінці хтось перевдягався. За одягом, що висів на металевому краю, було зрозуміло, що то дама. Я нікуди не поспішав, тому спокійно чекав своєї черги. Не знаю, як це сталося, але вмить до роздягальні підбіг якийсь хлопець і вкрав весь її одяг, окрім тих злощасних бікіні. Я розгубився, мав побігти за ним, коли відчув на собі сильний удар. Було відчуття, ніби до цього вона займалася боксом, бо так метелити не кожен мужик спроможний. Жанетта копала мене зі всієї сили, прикриваючи однією рукою частинку не засмаглого тіла. Вона била, допоки не прийшла до тями. Я ввічливо запропонував їй вдягнути мою рубашку. Жанетта накинула її на себе, і ми ходили по берегу аж до самої ночі, щоб вона не поверталася додому напівоголеною.

Степан В. Старий ти, а таку молодицю звабив.

Різниця у віці її ніколи не лякала. Мені було п’ятдесят, їй тридцять, мені шістдесят, їй - сорок. Сьогодні ж нашому шлюбу виповнилося двадцять п’ять років.

Степан В. Ось чому ти прийшов. Вітаю, відкорковуй пляшку!

Постривай, все по черзі. Перед моїми очима досі той день, коли я привів її у свій дім. Вона одразу розбила улюблену мамину вазу, надколола бабусин сервіз, трохи не забила мого пса - це мало мене наштовхнути на думку, що вона - суцільна халепа. Але ні, я продовжив власні тортури. Показав їй свій сад позаду хати, який вирощував змалечку, привів її до старого дуба, якому жалівся на матір, коли та била ременем по дупці.  Жанетта тішилася, як дитина, вона сміялася так, що наступного ж дня я зробив їй пропозицію під цим самим дубом.

Степан В. За це і вип’ємо!

Постав келих, рано ще. Ми зіграли гучне весілля, після якого Жанетта переселилася до мене. Вона змінила гардероб, найняла покоївку Марфу, як належить пані, і купила мені роги.

Степан В. Одразу після одруження?

Я мало бував удома, багато працював, а їй, певно, було сумно.

Степан В. Двадцять п’ять років зраджувати, це не кожен таку витримку має і не кожен таким ослом може бути.

Про зраду я дізнався нещодавно, хоча й до того були підозри. Ми зустрілися з ним майже на порозі. Хлопець якраз залишав будинок через вікно, але переплутав виходи і виліз прямо біля моїх ніг. Він був дуже спантеличений, побачивши мене, тяжко дихав і ніяк не міг збагнути, що робити далі. Я теж розгубився, але, перевівши дух, запропонував йому сходити на пиво.

Степан В. Що ти далі будеш робити?