Пролог

Давид

— Я помираю, — сказала Каміла, дивлячись на мене своїми заплаканими очима. — Залишився рік, два чи декілька місяців. Я не знаю. Можливо, завтра мене вже тут не буде.

Я відступив на декілька кроків та сперся спиною до холодної стіни. Я б міг подумати, що це чергова гра дівчини, але я знав — це правда. Каміла завжди приховувала свою хворобу, але не від мене. Я знав про це з самого початку, і завжди старався бути поряд.

— Ти казала, що вже все добре, — почав я та опустив погляд. Чомусь було складно дивитися на неї.

— Я так думала, — сухо відповіла вона. — Мені здавалося, що після останньої операції моє серце в порядку, але декілька місяців тому стало гірше. Я втомилася від цього, Давиде. Так сильно втомилася. Ці обстеження, аналізи, лікарні. Я не можу більше, не витримую.

— Ти повинна витримати, Каміло! З тобою все буде добре, чуєш? — Я підійшов ближче до неї та поклав свою руку їй на плече. — Ти обов'язково впораєшся з цим.

— Ні! — Камі похитала головою та уважно подивилася на мене своїми карими очима. — Ситуація не з легких. Я не можу нормально дихати, бо часто задихаюся. У мене постійно крутиться голова, а ще я часто втрачаю свідомість. Лікарі говорять, що потрібна ще не одна операція. Батьки дивляться на мене так, наче я руйную всі їхні плани. Вони хотіли таку доньку, якою могли б пишатися, а не ту, яку треба лікувати.

— Але ж вони твої батьки. Твоє здоров'я — це те, що повинно хвилювати їх в першу ж чергу.

— Ти сам прекрасно знаєш, що вони ненавидять мене, — сказала Каміла, а тоді раптом обійняла мене.

Вона відчайдушно чіплялася за мене, наче боялася, що я відштовхну її. Я б мав це зробили, але не міг. Не тоді, коли Каміла в такому розпачі. Я легенько поклав свою долоню на її спину, а вона ще сильніше притулилася до мене. Це відчувалося неправильно, адже тепер моє серце належало іншій. Валя стала тим особливим та прекрасним світлом, яке мені не хотілося втрачати. Вона — те єдине справжнє у моєму житті.

— Не залишай мене, будь ласка, — прошепотіла Каміла. — Мені треба, щоб ти був поруч.

— Я буду, — тихо сказав я, — але не так, як ти собі це уявляєш. Ми більше не разом.

— Я не зможу! Ці розчаровані погляди батьків, жалюгідні плітки та зневажливі розмови за моєю спиною. Я не витримаю цього.

— Хіба це має значення? Головне, щоб твій стан покращився.

— Покращився? — перепитала Каміла та почала сміятися. — Як? Я залишилася одна! Мене всі кинули. Навіть ти…

— Ти зробила багато поганого. Я говорив тобі раніше, що не варто було розповсюджувати інформацію про Валю.

— І знову ця дівчина. Чим вона тебе так зачепила? — спитала Камі, примруживши очі. — Чим вона краща за мене?

Я видихнув та уважно подивився на дівчину. В її очах з'явилася якась надія.

— Вона справжня, — спокійно відповів я, а Каміла різко відійшла від мене.

— Знаєш, я не шкодую, що поділилася з усіма її правдою. Це був мій шанс повернути тебе.

— Як щодо зараз? — дещо підозріло спитав я.

— Ти… — Каміла здивовано глянула на мене та почала важко дихати. — Ти думаєш, що я брешу про свою хворобу? Вважаєш, що таким чином я хочу тебе повернути? 

Я декілька секунд дивився на неї, а тоді похитав головою. Я був впевнений, що вона говорить правду. Каміла не брехала б про таке.

— Коли ти перестав мені довіряти, Давиде? — спитала вона з неприхованою образою.

— Тоді, коли ти почала діяти за моєю спиною. Та хіба це зараз важливо? Я хочу допомогти тобі, як друг.

— Як друг? Після всього, що було між нами?

— Чого ти хочеш від мене? Якщо тобі потрібна моя підтримка, ти її в будь-якому випадку отримаєш.

— Мені треба, щоб ти був завжди поряд. Лікування — це складаний шлях. Я знаю, що сама не впораюся. І якщо… — Каміла замовкла, стримуючи новий порив сліз. — Якщо це мої останні дні, то я хочу провести їх щасливо.

Я втомлено потер обличчя та опустився на диван. Мені не варто було здогадуватися, що їй потрібно. Я знав, що Каміла хоче, аби ми знову були разом. У глибині душі я розумів її бажання, але просто не міг цього зробити. Валентина ніколи не погодиться на таке, а значить, доведеться розбити їй серце. Тільки мені цього зовсім не хотілося.

— Ти змушуєш мене обирати, — сказав я, знервовано перебираючи пальцями.

— Я лише прошу тебе врятувати мене. Мені необхідна твоя підтримка і… І любов.

— Валя не зрозуміє цього. Якщо я буду з тобою, то мені доведеться порвати з нею.

— Ти повинен це зробити, — мовила Каміла, а тоді підійшла ближче та глянула мені прямо в очі. — Врятуй мене, чуєш? Так, як я врятувала тебе.

Я завжди був у боргу перед Камілою. Колись вона витягнула мене з глибокої ями, а тепер мені доведеться відплатити за це. Я був би не проти, якби це була лише моя плата. Валя ж зовсім не заслужила цього. Вона така чиста та світла, а моя темна сторона вкотре зробить їй боляче. Мабуть, з самого початку наші стосунки були приречені, але ми обоє не змогли протистояти цьому нестримному потягу.
Коли Каміла пішла, я довго сидів та думав. Мені потрібно було обирати між двома найважливішими людьми в моєму житті. Тільки одна хотіла мого кохання, а інша — порятунку. Я ненавидів себе за те, що повинен зробити вибір, а ще більше за те, що таки зробив його. Моє життя ніколи не було казковим і воно — не для Валі. Вона заслуговує хорошого та щасливого майбутнього, але не зі мною. Я зовсім не гідний її. Шкода лише, що мені довелося це надто пізно зрозуміти. І якщо я хочу, щоб вона була щасливою, то треба зробити так, щоб Валя розлюбила мене. Я не заслуговую її кохання. Краще, нехай вона ненавидить мене. І якщо одну з них я уже втратив, то повинен врятувати іншу…