Розділ 21

Ситуацію з Саною та кам'яними стражами ректор вирішив дуже швидко. Меча в жінки-воїна забрав, а заодно й кілька цікавих металевих дрібничок. Пообіцяв їх зберегти до завершення факультативного навчання й обов'язково все повернути.

Звісно, Сана б так просто нічого не віддала, але він і не запитував. Кілька разів клацнув пальцями й весь її скарб буквально розчинився у повітрі.

Поки особисто я кліпала та захоплювалася магічними здібностями ректора Едварда, Сана з гарчанням кинулася в бій, але була зупинена… долонею. Долоня ректора вперлася в чоло Сани, й та різко ослабла та немов тільки завдяки тій долоні ще продовжувала стояти на ногах. Ректор доволі ввічливо та спокійно пояснив правила академії і таку от необхідність конфіскації її зброї, потім він зменшив свій магічний вплив на дівчину, й та засопіла, але вже не кидалася хоча б у бій. Притихла, визнавши більшу силу.

І все було б чудово, якби я сама не знаходилася у центрі уваги адепток академії.

Ми продовжили нашу екскурсію, а я параноїдально ловила на собі зацікавлені погляди. Їй-богу, тут чутки магічним чином ширяться і зі швидкістю світла.

Не витримала й прилаштувалася біля широкого криноліна герцогині.

– Мені здається, чи вони шепочуться про мене? – вказала на найближчу до нас групку адепток, які саме з їдальні виходили, а ми туди якраз йшли.

– Ти на кілька днів потрапила у вир пліток, – зі знанням справи повідомила мені герцогиня. – Вийдеш з нього тільки якщо не будеш більше замічена у подібних ситуаціях. 

– Що воно таке? – скривилася я.

– Ти стала тією новиною, яка збуджує до обговорення, – почала пояснювати Емілія. – Певно ж, не кожна з них на руках в ректора бувала. А тут ще потенційні ревнощі чорнявого магістра, – підморгнула мені, ніби я розумію, про що це вона говорить.

– Які ще ревнощі? – викотила очі. – Той магістр то біда на мою голову.

– Зі сторони було саме таке враження, – хмикнула герцогиня. – Він так швидко прибіг, коли побачив, як ти летиш у руки ректору. А потім так насуплено дивився… Класична реакція.

– Тут ви помилилися, – всміхнулася від її висновку. – Цих чоловіків я практично не знаю, а вони думають, що я втілення випадкових катастроф.

– Час – це ніщо, коли в гру включається кохання.

От після цих слів бабці-герцогині я таки сповільнилася та знову прибилася до мовчазної й лякливої мухи Діді. Ця хоч дивних висновків не робить.

Але погляди й шепітки навколо не давали мені нормально розслабитись та хоча б роздивитись цю їхню академію. Вже хотілося стати й голосно усім заявити: “Та не знаю я їх. На руках в обох опинилася випадково, а чого мені ваш Кайрен свої зуби показує, я теж не знаю!”. 

Але подумала, що таки дивно воно все зі сторони виглядало, і намагалася просто витримати екскурсію й більше нікуди не влізти. Трималася тільки біля мухи та щиро сподівалася, що на сьогодні доля змилується наді мною. От накаркала, їй-богу. Хотілося мені гарячих фентезі-мачо – отримала на свою голову. Але щось воно мене лякає, така загальна увага. Ще приб'ють по-тихому якісь їхні фанатки…

З екскурсії найбільше мені запам'яталася їдальня, де нас навіть погодували. І це було таке прикольне місце, що хотілося там ще посидіти. Їжа в них тут літала у повітрі. Вірніше, не сама їжа, а її трохи прозорі варіанти. Треба було тільки вчасно тицьнути на, приміром, напівпрозору тарілочку з супом, і він відразу ж матеріалізувався у руках.

Щоправда, побутова магія мені не піддавалася, і закляття матеріалізації їжі з моїх вуст не спрацьовувало. Але, завдяки доброті Діді, я таки поїла. Сана сердито сопіла та попри свою злість доволі вміло натицяла собі й м'яса, і овочів. Герцогиня й блакитна Ріс поводилися так, ніби хакнули тут вже все дуже давно і тепер дивляться на всіх з висоти свого унікального статусу.

Ролін мені було щиро шкода. Вона ледь відійшла від інциденту зі стражами, а тепер постійно смикалася й нервово оглядалася, поки на автоматі розповідала нам як тут все влаштовано.

Далі нам показали велетенську зону бібліотеки. Ми всю її, звісно, не обійшли, бо там і кімнати ще були додаткові з книгами, і цілі відділи з окремими коридорами. Здалося, що лиш сама ця бібліотека займала половину, якщо не більше, академії. Проте Ролін пояснила, що тут використано магічне розширення простору.

Що воно таке, я не зовсім розуміла, але на практиці бачила чудово. Книжки та артефакти не влізли? Намагічимо собі зайвий простір, та так, щоб комуналка не збільшувалася. Ех. Таку магію я б у наш світ точно прихопила. Мій гардероб там катастрофічно потребує хоча б ще одної магічної кімнатки.

Далі нас поводили по факультетах, показали кілька аудиторій для навчання й для практик, і я подумала, що дуже добре в мене все складається. Там буквально всюди стільки всього дивного та, на перший погляд, дуже небезпечного було напхано, що якось краще я просто посиджу на факультативах…

Але загальне враження академія справляла як дуже дорогі декорації до фентезійного серіалу. Ворнер Бразерз позаздрив би точно такій яскравій картинці.

Останньою точкою екскурсії стала арена для магічних поєдинків та для офіційних церемоній.

– Завтра я приведу вас усіх сюди на церемонію посвяти першокурсників та початку навчального року, – повідомила нам Ролін. – Ви участі не братимете, але будете як глядачі. І ви маєте прийти у своїй формі.

– В тих сірих ганчірках, – виправила дівчину герцогиня. – Називай речі своїми іменами.

– Можливо, форма не найкраща, проте, приміром, для вас, пані Еміліє, вона буде з довгими спідницями, щоб вам було комфортно.

– То я ще маю дякувати, що не світитиму тут своїми старечими колінами? – починала заводитись бабця.

А я аж за руку мухи вхопилася, щоб промовчати й не влазити ні в що.

Блакитна нахилилася до вуха герцогині та щось тихенько тій прошепотіла.

– Ну добре, – раптом зовсім інакше заговорила бабця й навіть всміхнулася розгубленій Ролін. – Не будемо тебе втомлювати своїми проблемами. Не хвилюйся. Завтра ми всі прийдемо… у формі.