Задихаючись киснем,
Що не дав нам свободу,
Що мав нам дати можливість кохати.
Кохати любов’ю,
Кохати непотріб,
Кохати навічно, що вже не вмирає.
Та посмішка мила,
Що завмерла в тих очах,
З фальшивої руди, що тече в твоїх жилах.
Тримається парус, що несе ту зброю,
Яку створила ти, щоб вбивати невинних.
Непотріб все тліє,
Непотріб гниє,
Непотріб ніколи не стане потрібним.
Обійматись з подушкою, коли засинала,
Обіймати те мертве, що я мріяв кохати,
Що мріяло бути другорядним героєм,
Що мріяло бути на світі щасливим,
Що било стрілками нестерпно й несміливо,
Як стрілка годинника, яка отруїлась часом.
Та й напрасно, старанно,
Старавшись, завмерло серце та душа його,
Що вже не живе, що й ніколи не жило.
Лиш очі, прагнувши несподіваних літ,
Завмерши назавжди у покорі гріхів,
Завмерли навмисно, як час, що стікав і стікає,
Що не має кінця, та й не мав він ніколи того, що не знав та й не знає
Любові ближнього свого, того, хто любив…
А краса не вмирає його, бо навмисно кохав я
Відредаговано: 20.11.2026