Розділ 33

 /Челсі/

Мить найвищого блаженства може містити в собі гіркий присмак розлуки.

Я ніколи не цікавилася місцевими новинами, ігноруючи міське телебачення й проходила повз яскравих глянців, не роздивляючись їхні заголовки. Кожного разу, бачачи якусь газету чи журнал поруч, відсувала їх рукою, змітаючи в урну, або перекладаючи в інше місце. Я завжди була далекою від світу політики та бізнесу, попри наявність батька-бізнесмена та чоловіка — відомого спортсмена, чемпіона світового масштабу. Я знала, що засоби масової інформації завжди брешуть, провокують та працюють лише на конкретних осіб. У їхніх статтях та програмах й годі шукати правди. Все чого вони добиваються — це поширити серед населення ті думки, котрі необхідні багатим цього світу, аби легше та простіше було маніпулювати сірою масою.

І напевно, сьогоднішнього ранку я б так сама пройшла повз кіоск з газетами, не звертаючи уваги на вітрину, що кричала яскравими написами, якби не одне «але». На всіх шпальтах газет красувалося прізвище Ярослава. І кожен другий заголовок був ще провокаційнішим за попередній. Пробігши поглядом по назвах, я мало не зомліла. «Божечко!»

Я завжди знала, що мій батько ще той гівнюк, але щоб аж так. Як він тільки посмів докотитися до такого? Я не могла зрозуміти. «Покидьок!» Все-таки, мій батько безпринципна особистість й не може знехтувати можливістю когось принизити. І от ці от статті, написані безсовісною людиною, тому прямий доказ.

Витягнувши з сумки гаманець, я попросила у продавця одну з газет. Все ж, хотілося дізнатися суть цього божевілля. А за одне і масштаб катастрофи. В цьому я була впевнена на всі сто відсотків. Вчора, коли я покинула будинок батько без попередження й відправилася до Ліни, вкотре. Він навіть слова не сказав мені, лише поглядом провів до виходу. Поводився батько доволі дивно останні дні й це насторожувало. Тепер я розумію чому. Він готував бомбу.

Відкривши газету, знайшла потрібну статтю й охнула від переляку З тексту виділялися слова: «злочин», «відмивання грошей», «фінансові махінації», «кримінал» і все тому подібне. Серце завмерло від страху й сорому. Немислимо на що здатна людина, заради власної наживи.

Пересиливши почуття тривоги та розпачу, я змусила себе набратися сміливості й подзвонити Ярославу. Хотілося дізнатися, як він і що має намір робити. А ще хотілося вірити, що він має хороших адвокатів, котрі змусять цих поганих журналістів написати спростування й вибачитись за наклеп.

Гудки йшли, а моє серце наче шалене гупало в грудях. Я нервово стискала телефон в руках, кусаючи губи й сходячи з розуму від очікування. Кілька секунд видались безкінечністю. А коли Ярослав все ж відповів, я завмерла, не знаючи, як саме розпочати розмову.

— Челсі? Ти там? — його голос на диво звучав спокійно.

— Так, — видихнула, відчуваючи напругу між нами, — Ти як?

Ярослав зітхнув. Його голос був втомлений.

— Я не знаю, що варто говорити в таких ситуаціях. Та я не вірю жодному слову цих журналістів.

Можливо, йому не були потрібні мої слова підтримки, та я по-іншому, не могла. Не вміла.

— Я можу щось для тебе зробити? — Насправді, єдине, що я могла — це поговорити з батьком, але цього разу, Кулеба й пальцем не ворухне аби допомогти.

— Приїхати та допомогти мені навести лад в кабінеті. Тут наче побувало одразу двадцять моїх племінників.

— Все настільки погано?

— Та ні. Просто гармидер влаштували, а поприбирати за собою забули, — Яр видав смішок.

— Ти ще й маєш сили жартувати.

— А що ще залишаться?

— Дійсно. Ти правий, — погодилась я, — Буду через півтори години.

Мені сподобалось те, що Ярослав не впав у відчай, незважаючи ні на що. Ця думка зігрівала й вкотре показала мені, який він сильний та мужній. І ніколи не здається. Відважний. Ці якості його характеру мене приваблювали, бо самій їх бракувало. Я не вміла бути сильною та сміливою. Чи просто забула, як це, боротися за своє?

***

До офісу фірми Орлових я дібралася лише через дві години. Затори на дорогах сьогодні були неймовірні, а таксист, як на зло, їхав повільно. Хоча ні, він повз, наче та черепаха. Коли ж нарешті я ввірвалася до приміщення, то там було порожньо, а довкола безлад. І лише в одному кабінеті горіло світло.

Переступаючи стоси паперів, я пройшла коридором та прочинила двері. За ними знаходився кабінет Ярослава. Він сидів в кріслі, посеред такого самого хаосу паперів та тек і щось вдумливо читав.

— Хто це наробив? — запитала, заледве Яр помітив мою присутність.

— Відповідальні працівники правоохоронних органів.

Він був стомлений і трішечки злий.

— Покидьки!

Ярослав відкинув теку на стіл й підвівшись, неквапливо підійшов.

— Ти як? — запитав й не чекаючи відповіді притягнув у свої обійми.

Серце підстрибнуло, вдарившись об грудну клітку. Боляче, солодко. Я завмерла, не знаючи, як саме відреагувати на його дії. Хотілося обійняти його, приголубити й нарешті відчути смак його губ, що так вабили та зводили мене з розуму. Та розум кричав «тікай», й благав бути розсудливою. Все-таки, обручка на правій руці забов’язувала. І хоч Влад виявився безвідповідальним, цинічним покидьком, я не хотіла бути такою ж. Варто було розірвати з ним стосунки, подати на розлучення, а вже тоді, будучи вільною, обіцяти щось іншому чоловікові. Та чи чекатиме він?

— Я дуже радий, що ти вирішила допомогти мені розгребти цей хаос, — мовив Ярослав, продовжуючи утримувати мене.

Тепле дихання лоскотало шкіру за вушком. Його обійми дарувати спокій та ніжність, якої так не вистачало мені. Я ставала залежною від нього. І це лякало.

— Хіба я могла кинути тебе зараз? Справжні друзі так не чинять.

«Що ти мелеш, дурненька?»

Ярослав помітно напружився від моїх слів, міцніше стискаючи руками моє тіло. Його м’язи напружились. Його важке дихання відлунням звучало в мені. Наші тіла були так близько, а губи ще ближче. Очі в очі, одне бажання на двох і море перешкод навколо. Я не знала, що робити і як не потонути в океані цього божевілля. Сили покидали мене.