Розділ 30

/Челсі/

Що у тверезого в голові, то у п'яного на язиці. А якщо випити ще трішки, то можна втратити контроль не тільки над розумом, а й тілом.

Я не знала скільки годин провела на підлозі ванної у квартирі Ліни й скільки пляшок вина ми випили. Тіло боліло від незручної пози, а серце — від непроханого кохання, що оселилося там й не бажало зникати. Я закохалась в Ярослава й просто пропала. Мої думки, як і моє серце тепер належали лише йому. З усвідомленням цього факту було важко змиритися, як і сприйняти сувору реальність, що розділяла нас. Ми були приречені, як і наша дружба з самого початку. Нащо тільки я сподівалася, не відомо...

Після всього лишень кількох зустрічей, я розуміла, чому так сильно боялася погляду Ярослава, і чому так тремтіла моя душа при нашій першій зустрічі. Це був знак. Знак долі, котра не переставала повторювати, що наша зустріч — небезпечна. І принесе лише одні страждання. Мені, так точно. Адже через ці божевільні почуття, що накрили мене наче лавина, я втратила здоровий глузд. І відчуття самозбереження. Мені вже не так страшно протистояти батькові й відверто сперечатися з ним. Ба більше — мені хочеться накинутися на нього й вперше в житті дати гідний відпір.

Краще вже бути одинокій, аніж в оточенні людей, котрі не те що не люблять, не поважать тебе. Щоб я не робила, як би не старалась — все марно. Для батька, для Влада та навіть для мегери Ельвіри — я являюсь якимось великим непорозуміння, котре варто негайно виправити.

А я воліла б бути такою от не ідеальною, з усіма моїми вадами та недоліками, але справжньою, щирою та живою. Робити те, що подобається, займатися улюбленою справою й не боятися імпровізувати. Бути самою собою. Всюди та завжди. А головне, почуватися такою ж вільною, як і Ярослав.

Тільки-но Орлов покинув маєток, Ельвіра та Кіра кинулися до батька з проханнями. Вони зажадали, аби батько всіма правдами й неправдами змусив Орлова взяти Кірочку до себе в фірму, і вже там, вона б зуміла його «заарканити». Батько запевнив мегеру, що з Ярославом проблем не буде, адже він знає, як вплинути на рішення архітектора. Вимовляючи це, батько дивився на мене й хтиво посміхався. Він мене провокував та водночас, намагався залякати. Для чого це було, я не знала і могла лише здогадуватись. У батькові голові завжди містилося міліон ідей та задумів, й не виключено, що і я була одним із його «проєктів». І судячи з його невдоволеного вигляду — доволі таки невдалим.

Слухати їхні грандіозні плани на чоловіка, котрого так палко кохало моє серце, я не могла. А тому, вислизнувши через чорний вхід будинку, втекла ночувати до Ліни. Й поки я їхала на таксі до помешкання подруги, вона організувала нам закуски та випивку. Від останнього я відмовлялася, не бажаючи затуманювати й без того одурманений мозок. Та заледве я увійшла до помешкання подруги, мені в руки сунули бокал, усадивши на невеличкому диванчику в гостьовій.

— Пий і не думай, — твердила Ліна, кружляючи довкола з тарілками, — Тобі треба заспокоїтися, розслабитися, перебіситися зрештою, і лише потім щось вирішувати.

Я дивилася на подругу і заздрила її спокою та врівноваженості. Мені цього дуже не вистачало, адже останні кілька місяців мого життя стали якимось безкінечним бігом по колу. Я ніби намагалася випередити саму себе й оббігаючи перешкоди, дістатися фінішу.

— Лін, ти не розумієш, — простогнала я, після того, як зробила кілька ковтків терпкого червоного вина, — Я в пастці. Сама потрапила в неї, добровільно, так би мовити, здалась на поталу хижакові, наче той зайчик. Це кінець, Ліно. Кінець!

Подруга поставила тарілки на невеличкий журнальний столик, й присіла поруч.

— А ну перестань говорити дурниці й візьми себе в руки. Де моя войовнича й безстрашна подружка? — У мене аж очі округлилися від її слів. Я? Войовнича? Та коли таке було.

— Ліно, ти щось плутаєш. Я впевнена.

Вона насупилась ще більше.

— Ні, моя дорога, це ти забулася. Забула, якою сміливою та впертою була. Воювала з кожним, хто посмів би образити тебе чи когось з твоїх близьких. Забула, як надавала стусанів Семену з п’ятого Б, коли він мене облив чорнилом і обізвав селючкою, — подруга не зупинялася на сказаному й продовжувала перечисляти мої «подвиги». — А коли до нас чіплялися ті мажори в клубі, хто їх розігнав, покликавши охорону? І мене на роботу хто влаштував, змусивши взяти участь в тому конкурсі? Хто завжди підтримував мене, мотивував і вселяв віру у власні сили? Хто, Челсі, хто?

Я відкрила рота аби щось заперечити, але якщо чесно, то сказати мені було нічого. Бо все вище згадане Ліною — правда. Я хоч і була боягузкою та йшла наперекір страху. Скільки часу я протистояла мегері і вижила, а тут чомусь злякалась гніву батька. Не вб’є ж він мене зрештою.

— Ти маєш рацію, люба, — я кинулася обіймати подругу, — Однак, я боюсь не так за себе, як за... — я прикусила губу й відвела погляд у бік, — я хвилююся за одну людину, котра може постраждати через мене. Він ні в чому не винен та Глібу Вікторовичу, як ти розумієш, начхати на всіх і вся, окрім себе коханого. Я вже нічого не тямлю у наших з ним стосунках й поняття не маю, як мама стільки років з ним була.

Відчай розривав мою душу, сльози обпікали щоки, а страх — ламав волю. Я боялась, що батько не тільки рознесе вщент бізнес Ярослава, а й вчинить щось моторошне й непоправне. Можливо на вбивство він і не здатен, але мій мозок, запалений хворобливими фантазіями готувався до найгіршого.

— Знаєш, люба, — Ліна обійняла мене ще міцніше, дозволивши покласти голову на своє плече, — Гліб Вікторович доволі специфічна особистість. Він і досі вселяє в мене страх, та зрештою, він твій батько. Може, варто просто з ним поговорити?

— Ніби я не намагалася. Сто раз!

Та я кожного разу натикалася на кам’яну стіну, на мури, котрі він спорудив навколо свого серця. Якщо воно, звичайно, у нього є.