Розділ 14

/Ярослав/

Можливо, варто глянути на щось інше, якщо серцю не подобається те, що бачиш перед собою

Молода секретарка брата снувала перед очима. Її руки швидко та вправно виконували рухи, переставляючи теки на столі, розкладаючи ручки та олівці. Дівчина добре виконувала свої прямі обов’язки, старанно та чітко виконуючи вказівки. Вона одна з небагатьох працівників нашої компанії, кого я поважав та цінував найбільше. Попри незначний досвід роботи та юний вік.

Соломія або просто Мія була тендітною двадцятирічною дівчиною з довгим русявим волоссям та кирпатим носом. Її смарагдові озерця займали майже все обличчя, сяючи наче зорі в ясному нічному небі. А посмішка — завжди скромна та ніжна — дарувала тепло. Варто було лише глянути на цю дівчинку і хороший настрій було забезпечено на цілий день. Її щирість та безпосередність підкуповували. А ще тактовність та вихованість. Мія хіба що не єдина із жіночого персоналу, хто не намагався пригнути до мене в ліжко й утримувався від вульгарних висловів та неприйнятних дій. Чимось, вона мені нагадала про милу незнайомку із ліфта. Челсі...

«Припини думати про неї, друже!»

З того дня, як я познайомився із карооким янголом, я забув про спокій. І сон. Ця дівчинка ніби причарувала мене, проникнувши глибоко в серце, засівши там скабкою. Вона хвилювала, вражаючи спогадами про себе мою свідомість. Нічні марення, тепер, сповнені її ніжного голосу, сміху та спокусливої посмішки. А бажання знову побачити дівчину, хоча б на мить, не покидають мої думки й стають щодень сильнішими й нестерпнішими.

Після не зовсім вдалої вечері із Катериною, — розлючений та втомлений, — я повернувся додому. Залишатися на ніч у коханки не було ані бажання, ані можливостей. Острозьку так сильно роздратувала моя розсіяність, що вона практично виставила мене за двері, заледве ми закінчили вечеряти. Мало не вперше я бачив Катю такою емоційною, напруженою. Вона, наче та фурія, махала руками й супила рівно підведені брови, вказуючи мені жестом руки на вихід.

— Ти затримався, Орлов! — мовила Катерина, відкриваючи ще одну пляшку вина. Вона наполегливо намагалася відкоркувати її та тендітні жіночі руки не могли впоратися із цим простим, здавалося б, завдання.

— Давай, допоможу, — я вихопив пляшку із її рук й вткнув штопор у корок.

— Я не просила допомоги, — обурено мовила вона. Її оченятами метали блискавки.

— Чого ти злишся?

— А ти не розумієш? — Я насправді не розумів поведінки коханки. Ми нічого не обіцяли один одному, окрім вірності в плані інтимних стосунків. Я не бажав розділяти свою коханку ще з якимось мужиком.

— А мав би? — Навіть якщо я і назвав її чужим ім’ям — це нічого не значить. Помилився, та й усе. З ким не буває, правда ж?

«Так-так, заспокоюй себе цим!»

Відповіді від Катерини я так і не отримав, зате удостоївся звання «гівнюк».

— Якого біса, Катю? Яка муха тебе вкусила?

Я не терпів зневажливого ставлення до себе особливо тоді, коли причин на це не було.

Острозька фиркнула, закотила очі. Потім забрала з моїх рук пляшку й покинула кухню.

— Ти знаєш, де вихід! — крикнула вона із глибини квартири, прямо натякаючи, що мені варто піти.

Ця ситуація залишила неприємний осад в душі й викликала хаос в думках. А ще розуміння того, що незабаром доведеться розпрощатися з Катериною й знайти собі нову коханку. Коли жінки починають таке витворяти без реальної на то причини, варто тікати від них, як чорт від ладану. Прикро, та це беззаперечний факт. Майже що аксіома. Доведена багатьма бідолашними чоловіками міліон разів.

Телефон завібрував у кишені піджака, і я винирнув зі спогадів. Підійняв голову й знову глянув на підлеглу. Сьогодні вона виглядала по-іншому. Завжди усміхнена та весела Мія була на диво мовчазна та смутна. Її русяве волосся, що водопадом завжди спадало по плечах було зібрано в тугий пучок на потилиці, а зелені очі прикривали величезні з грубою оправою окуляри. Ніколи не помічав, що дівчина носить лінзи.

— Солю, у тебе все гаразд? — вирвалось само собою, змушуючи дівчину здригнутися й завмерти,

— Так, все чу-до-во, — Соля взяла до рук теку й поспішно рушила в бік дверей, навіть не глянувши у мій бік. Тривожний дзвіночок пролунав у думках. Невже її хтось образив? Сподіваюсь, що не хтось із нашого персоналу.

— Соломіє! — Я встав зі шкіряного крісла й повільно підійшов до підлеглої. Я не мав наміру лізти в чуже життя та чомусь мені здалося, що варто хоча б запропонувати допомогу.

— Т-а-а-к?

— Тебе хтось образив? — Дівчина ховала погляд й відмовлялася відповідати чесно.

— Ні, що ви, звичайно — ні.

В очах дівчини засяяли сльозинки.

— Що з тобою?

— Нічого, Ярославе Ігоровичу, — Соломія розтягнула губи в штучній неживій посмішці, — Правда, все чудово.

Я хотів спіймати її за руку та не встиг. Соля вибігла із конференц-зали, грюкнувши дверима, залишаючи після себе ще більше запитань й відчуття тривоги. Зазвичай, інтуїція мене не підводила, та зараз я бажав іншого — аби мої підозри не підтвердилися.

Телефон знову завібрував у кишені. Хтось наполегливо бажав зв’язатися зі мною. Я витягнув смартфон і розблокувавши його, пробіг очима по екрану, що блимав повідомленнями від Катерини. Останнє містило в собі такий текст:

«Зустріньмося. Нам варто дещо обговорити».

Кілька раз перечитавши повідомлення, я задумався чи потрібна мені зараз ця зустріч. Я все ще був злий на Катю.

«Гаразд. У тебе чи у мене?»

Швидко надрукував, поки не передумав. Можливо, я таки розірву наш договір раніше зазначеного терміну.

***

Зібрання пройшло в хорошому темпі та порадувало конструктивністю висновків та результатів. Всупереч бюрократичним проблемам, що виникли на нашому шляху під час будівництва стадіону, ми все-таки зуміли розробити так званий екстренний план на той випадок, якщо влада не піде нам на поступки. Я не мав наміру поступатися нікому і нізащо. Що б там не вирішив собі наш місцевий «царьок», я свого доб’юся. І якщо доведеться, то у самого чорта попрошу допомоги, аби тільки мій проєкт жив.