Розділ 18

Після пар я прямувала до парку, де мала зустрітися з Давидом. Слова Каміли весь час крутилися в моїй голові, але я намагалася не зважати на них. Звісно, вона злиться, тому і думає, що Давид зі мною лише для того, щоб розважитися. Я ж знаю, як усе насправді.
Хлопця я побачила одразу ж. Він стояв біля однієї з лавочок, тримаючи руки в кишенях чорного пальта.

— Привіт! — сказала я, усміхнувшись. — Ти довго чекаєш?

— Ні, декілька хвилин, — відповів він, а тоді нахилився та швидко поцілував мене в щоку.

Приємне тепло з'явилося у мене всередині і я не змогла стримати своєї широкої усмішки. На обличчі Давида не було жодних емоцій.

— Щось сталося? — поцікавилася я.

Хлопець похитав головою, а тоді взяв мене за руку та потягнув кудись. Ми мовчки йшли разом і мені це не дуже подобалося. Було таке враження, що його щось турбує, але він не хоче ділитися цим зі мною.

— Куди ми йдемо? — тихо спитала я.

— Не знаю, — відповів хлопець та знизав плечима. — Щось придумаємо.

— Сьогодні не надто хороша погода для прогулянки, — буркнула я.

Мені хотілося проводити з Давидом багато часу, але мовчки гуляти парком — це не те ідеальне побачення, про яке я завжди мріяла. До того ж хлопець дивно поводився. Так і хотілося розпитати в нього більше про його стан, але я розуміла, що він не розповість мені нічого. Згодом ми вийшли з парку та зупинилися біля його автомобіля. Не надто приємне відчуття з'явилося всередині, але я спробувала його проігнорувати. Хлопець відчинив дверцята і кивнув, щоб я сіла всередину.

— Ти навмисно своє авто тут припаркував? — спитала я та глянула на Давида. — Зустріч теж призначив у парку, щоб біля коледжу ніхто не помітив нас. Я розумію, що між нами все лише розпочинається, але… Давиде, мені здається, чи ти соромишся мене? Чи, можливо, проблема в Камілі?

— Звідки ці дурниці взялися у твоїй голові? — заговорив хлопець і насупився. — І до чого тут взагалі Камі?

— До того, що вона не може змиритися з тим, що ви не разом! Я не хочу постійно стикатися з її зверхнім поглядом та слухати те, що вона говорить про мене.

— Ти знала, на що погоджувалася, — спокійно сказав Давид, тримаючи свій твердий погляд. — Я говорив, що нам буде непросто.

— Нам? — перепитала я. — Щось я не помітила, щоб тебе щось турбувало. Хоча тебе точно зараз щось турбує, але ж ти мовчиш, як і завжди.

— Валь, сідай в авто. Краще не будемо говорити про це, гаразд? У моїй голові сьогодні усе мало бути по-іншому.

— У моїй теж. Принаймні, я не думала, що наше перше побачення почнеться з непорозуміння.

— Гм, не пам'ятаю, щоб говорив, що у нас побачення.

Я сердито глянула на Давида, намагаючись зрозуміти, чи він думає так насправді. Хлопець виглядав абсолютно серйозним, але я помітила, як кутики його губ розтягнулися в легкій усмішці.

— Що це тоді? — спитала я.

— Ну… — Давид витримав невелику паузу. — Зустріч.

— Зустріч? Ще скажи, що дружня!

— Можливо.

— Все! Я йду геть!

Я роздратовано махнула руками, а тоді розвернулася. Мене так розізлили його слова, хоча я розуміла, що з однієї сторони він має рацію. Давид же не говорив мені, що це побачення, а просто сказав, що хоче зустрітися після пар.

Він раптом схопив мене за руку та різко розвернув до себе. Я ледь не впала, але вдарилася об його груди. Хлопець обережно поклав іншу руку мені на талію, притягуючи ближче до себе.

— Ей, ти чого? — сказав він та легенько поцілував мене в голову. — Я ж жартую.

Я полегшено видихнула та підняла погляд на хлопця. В нього на обличчі красувалася усмішка.

— Мені не подобаються такі жарти, — пробурмотіла я, примруживши очі. — Це абсолютно не смішно!

— Значить, я не вмію жартувати. — Давид знизав плечима. — Я не хочу, щоб ти думала, ніби я використовую тебе для якихось своїх цілей.

— Скажу чесно, що інколи мені так здається і деякі речі посилюють мої підозри.

— Це ти про що?

— Я вже говорила про це... Ти не хочеш, щоб нас бачили разом.

— Це не так! — заперечив Давид.

— Я усе розумію, — спокійно мовила я та видихнула. — Просто це трохи образливо. Мабуть, коли усі дізнаються правду про мене і мою справжню сім'ю, ти одразу ж порвеш зі мною.

— Вони — не твоя сім'я, — дещо різко сказав хлопець. Він уважно глянув мені в очі. — Ти не винна, що народилася в такій сім'ї. Ми цього не можемо обирати.

— Знаю, але тут мене не зрозуміють.

— Але ж я розумію. Ми усі щось приховуємо, а твоя правда — не така вже ганебна.

— А що приховуєш ти? — обережно спитала я. — Окрім того, що я вже знаю.

Давид деякий час мовчки дивився на мене. Я відчула, як він напружився. Здавалося, ніби зараз в ньому боролися два бажання. Він наче хотів поділитися цим зі мною, але щось стримало його.

— Може, ти уже нарешті сядеш в авто? — спитав він, перевівши тему.

Я видихнула і відвела погляд. Значить, не цього разу... Життя Давида досі залишається для мене за зачиненими дверима. Не впевнена, що він зможе колись відчинити мені їх.

— Взагалі-то ти все ще тримаєш мене, — буркнула я.

— І так буде завжди, — тихо сказав хлопець.

Він повільно нахилився, щоб поцілувати мене. Я ж, скориставшись моментом, швидко вибралася з його обіймів, а тоді сіла в авто, усміхнувшись.

Давид похитав головою, але теж усміхнувся. Потім він зачинив за мною дверцята та сів у салон.

— Я все одно тебе сьогодні поцілую, — впевнено заговорив він.

— А от і ні! — заперечила я та склала руки на грудях. — Я не дозволю.

Давид глянув на мене і я помітила, як у нього загорілися очі. Мабуть, в нього з'явилася нова ціль — поцілувати мене.

— Ти хочеш посперечатися? — спитав хлопець, примруживши очі.

— Хочу! — я простягнула йому руку. — Той, хто програє, розкриває якусь свою таємницю.

— Домовилися! — погодився Давид і легенько потиснув мою руку.

Я переможно усміхнулася, бо втриматися від його поцілунків — це буде дуже легко. Ми їхали мовчки під якісь пісні в стилі року, які я ніколи раніше не слухала. Деякі з них мені навіть сподобалися, але лише ті, що були спокійніші.

— Не подобається музика? — через деякий час спитав хлопець.

— Не люблю рок, якщо чесно.

— А що тоді слухаєш?

— Мені подобаються пісні Лани Дель Рей, — відповіла я та знизала плечима.

— Це та жіночка, що пише депресивні тексти та полюбляє палити на сцені?

— У неї класна музика! І вона теж дуже крута, а її тексти насправді цікаві й багатьом допомагають морально. От послухай! Впевнена, що тобі сподобається.

— Подивимося. До речі, ми приїхали.

Я глянула у вікно та помітила, що ми зупинилися там, куди раніше мене приводив Давид.

— Знову біля аеропорту? — спитала я, коли вийшла з авто.

— Моє улюблене місце, про яке знаєш лише ти.

Я проігнорувала його слова, хоча насправді мені було приємно це чути. Можливо, в дечому я все ж особлива. Він витягнув з автомобіля два пледи та передав їх мені. Потім хлопець ще витягнув велику коробку з піцою та пакет з фруктами.

— То у нас сьогодні пікнік? — спитала я, коли ми йшли.

— Знаю, що погода не надто підходить для такого, але це ж тільки початок нашого побачення.

— А що буде потім?

— Побачиш.

Я трохи напружилася, але спробувала приховати це. На годиннику вже була шоста година вечора. Я прикинула в голові, що тут ми побудемо декілька годин. Тоді б йому личило відвезти мене додому, але в нього, здається, інші плани. Не впевнена, що я готова до них.

— Все нормально? — спитав Давид, уважно дивлячись на мене.

— Так, — відповіла я та ледь усміхнулася йому.

Згодом ми зупинилися на тому ж місці, де сиділи минулого разу. Я поклала один плед на землю, а тоді ми розклали усі продукти.

— Нічого так не люблю в тому житті, як смачну піцу, — сказав Давид, коли ми обоє сіли на плед.

Я взяла невеликий шматок піци та надкусила її.

— Ммм, — протягнула я та закотила очі. — Яка ж вона смачна.

— Найкраща у нашому місті.

— Думала, що ти не їси таке.

— Чому? — здивувався Давид.

— Ну, я бачила твоє тіло, — відповіла я та відчула, що у мене почервоніли щоки. — Ти, мабуть, багато займаєшся, щоб мати такий вигляд.

— Щоденний спорт мені в цьому прекрасно допомагає, а от від улюбленої їжі мені складно відмовитися.

— А я не люблю спорт. В школі ненавиділа фізкультуру.

— Але у тебе чудова фігура, — сказав хлопець, розглядаючи мене.

— Дякую, — дещо засоромлено пробурмотіла я.

— А чим ти взагалі займалася?

— Тобто?

Давид дещо дивно глянув на мене, а я трохи насупилася.

— Ну, в усіх є якісь хобі, — пояснив він. — Танці, малювання, вокал?

— Нічого, — відповіла я та сумно усміхнулася. — У мене не було можливості розкрити у собі якийсь талант. Мабуть, я бездарна.

— Такого не може бути. Просто ти ще не знайшла своє.

— Якщо чесно, то мені не подобається в коледжі. Я розумію, що економіка — це не моє. А ти?

— А що я? У мене не було вибору.

Давид глянув на небо, де якраз пролітав літак. Хлопець лише сумно хмикнув.

— Нездійсненна мрія стати пілотом, — тихо сказала я, простеживши за його поглядом.

— В дитинстві я думав, що мені пощастило зі своєю сім'єю, та зараз я щоразу розчаровуюся. Мені подобалося бути ідеальним сином для батька, улюбленою дитиною для мами та отримувати за це дорогі подарунки. Я завжди прикидався хорошим для своєї вигоди, але мені це набридло.

— Тобто твої батьки не знають тебе насправді?

— Знають... Але вони теж завжди прикидаються. Так у нас складено.

— А твій брат? — поцікавилася я.

— Він вирішив, що не буде підкорятися волі батька. Слава покинув університет, порвав усі зв'язки з нами й став зовсім іншою людиною.

— Ким?

— Діджеєм, — сказав Давид і усміхнувся. — Уявляєш, яка була реакція в батька, коли він дізнався про це? Його син, який мав стати таким же крутим бізнесменом, обрав бути звичайним діджеєм.

— Думаю, що твій тато добряче розізлився. А що сталося між тобою і Славою? — спитала я та уважно глянула на хлопця. — Окрім того моменту з Камілою?

— Ми ніколи з ним не були дружніми. У нас різні погляди на життя і на майбутнє. Коли між батьком і братом зав'язалася війна, то я встав на сторону тата. Після цього ми й перестали спілкуватися.

— Зрозуміло, — тихо сказала я.

— Моя сім'я далека від ідеалу.

— Мабуть, ідеальних сімей не буває. Мама мені не телефонує і я уявлення не маю, що з нею та батьком. Можливо, йому вдалося вибратися з тюрми.

— Не думаю. Все-таки його спіймали на гарячому. Він заслужив це, Тіно.

— Так, але не впевнена, що я заслужила переживати це все. Не надто приємно усвідомлювати, що чужі люди стали мені ріднішими. Я не уявляю тепер свого життя без дядька і тітки, сестри, Тасі та Ліси... Без тебе. Можна дещо спитати?

— Що саме?

— Мене давно вже мучить це питання, — сказала я та підсунулася ближче до Давида. — Що тебе тримало стільки часу біля Каміли? Ти казав, що ніколи не кохав її, але все одно був з нею. Навіть після зради.

Я не була впевнена, що він відповість мені, але хлопець все ж заговорив:

— По-перше, наші стосунки дуже подобалися нашим батьками. Як я вже і говорив раніше, мені хотілося бути ідеальним сином. Проте інколи важко стримувати себе справжнього, свої емоції, гнів. Каміла... Вона допомагала мені контролювати себе. Це дивно, але Камі мала наді мною певну владу. Їй завжди вдавалося влізти мені в голову, заспокоїти, прояснити мозок, поки я не наробив різних дурниць.

— І як ти збираєшся зараз з цим справлятися? — поцікавилася я.

— Я вже навчився давати собі раду без її допомоги. Насправді вона багато добра для мене зробила. Мені не хотілося ображати її, чи робити боляче. Вона не заслужила цього.

— Тому ти не хотів, щоб я розповідала їй про те, що було між нами в клубі?

— Так, а ще.., — хлопець замовк, наче думав, чи варто розповідати мені. — В неї був не найкращий період у житті. Проблеми з батьками, депресія та багато іншого.

— У вас з нею особливий зв'язок, — сказала я та подивилася в небо.

— Ми з нею не чужі люди, але наші стосунки завжди були тут, — Давид показав пальцем на свою голову, а потім на те місце, де знаходиться серце, — а не тут.

Хлопець раптом легенько поклав свою руку на мою долоню. Потім він переплів наші пальці та підсунувся ближче. Давид спершу уважно дивився в мої очі, а тоді опустив погляд на губи.

— Мені страшенно хочеться тебе поцілувати, — тихо сказав він.

— Знаю, — прошепотіла я, розуміючи, що теж цього хочу.

Тільки я не збиралася програвати йому. Хоч Давид з кожним разом все більше розкривається, в нього було ще так багато таємниць. І понад усе мені хотілося дізнатися їх.

Він нахилився ближче і коли наші губи майже доторкнулися, я різко відвернула голову. Тоді швидко піднялася на ноги та сказала:

— Мені вже час додому.

Давид лише хмикнув і усміхнувся. Я з нерозумінням глянула на нього та помітила в його очах щось таке, що допомогло мені збагнути, що він не збирається мене відпускати.