Розділ 11

Наступного дня мені було страшно йти в коледж. Я не знала, чи дотримав своє слово Давид. Мені дуже сильно хотілося вірити йому, але я розуміла, що він не з тих, кому варто довіряти. Потрібно бути готовою до того, що він може вдарити в будь-який момент.

— Чому ти така задумана? — спитала у мене Тася, коли ми йшли в коледж. — Таке враження, наче й не слухаєш те, що я говорю тобі.

— Я слухаю, — відповіла я, хоча це було неправдою. Мої думки повністю захопили мій мозок.

— Так от, ми з Лісою вирішили, що наш дівич-вечір буде наступних вихідних. Ти як, прийдеш?

— Не знаю, — я знизала плечима. — Мабуть, прийду.

— Це буде так класно! Я вже уявляю.

— Ви часто так збираєтеся? — поцікавилася я.

— Ні, якщо чесно. Ми з Алісою й не були дуже близькими подругами, поки не дізналися, що разом вчитимемося в коледжі. Декілька разів зустрілися влітку і почали досить добре спілкуватися.

Тася ще щось розповідала, а я почула, що до мене хтось телефонує. Коли витягнула телефон, то побачила на екрані знайоме ім'я.

— Я відповім, гаразд? — спитала я у Тасі.

— Так, звісно ж! Ми ж уже майже біля коледжу.

Я усміхнулася дівчині, а тоді прийняла дзвінок.

— Хтось сказав, що зателефонує мені, але так і не зробив цього, — одразу ж сказав Паша.

— Вибач, я була зайнята і зовсім забула про це.

— Гм, я розумію все, Валь. Ми можемо якось зустрітися?

— Можемо! Наприклад, сьогодні. Мені треба з тобою серйозно поговорити.

— Не варто було додавати слово "серйозно", бо мені тепер страшно.

— Гаразд, без "серйозно", — сказала я та усміхнулася.

— У мене сьогодні вихідний, тому ми можемо зустрітися у будь-який час.

— Це чудово! У мене пари до третьої години.

— Тоді я чекатиму тебе біля коледжу, — мовив Паша. — Зустрінемося після твоїх пар.

— Ем, краще не біля коледжу, — сказала я, бо мені не дуже хотілося, щоб нас усі бачили.

— Гаразд, а де тоді?

— У парку, що неподалік. Знаєш, де це?

— Розберуся. До зустрічі тоді.

— Бувай!

Я вимкнула дзвінок і заховала свій телефон у сумочку. Біля нас раптом з'явилася усміхнена Аліса.

— Ну, як ви тут? — спитала вона.

— Нічого цікавого, — відповіла Тася, — але я тут почула, що у Валі сьогодні намічається побачення.

— Це не побачення, — буркнула я та закотила очі, — а просто зустріч.

— Розкажеш нам, з ким? — поцікавилася Ліса.

— З моїм другом, який приїхав сюди минулого тижня.

— Ем... Це той красунчик, який приходив сюди до тебе? — сказала дівчина.

— Це Паша, і ми з ним вже дуже довго дружимо.

— Ну-у-у-у, від дружби до кохання один крок, — мовила Ліса, усміхнувшись.

— А хіба не від ненависті? — перепитала Тася, насупившись. — Завжди ж кажуть, що ті, що раніше ненавиділи одне одного, потім дуже сильно кохають.

— Яка різниця? Між хлопцем і дівчиною не існує дружби.

— Чому ти так думаєш? — спитала я та уважно подивилася на Алісу.

— Бо хтось один завжди закоханий в іншого, — відповіла вона.

— Це не так, — я тихо засміялася, — і ми з Пашею цьому приклад.

— Якщо ти не закохана у нього, то це не означає, що він не закоханий у тебе. Може, ти просто не помічаєш цього, або ж не хочеш помічати?

— Це дурниці, Лісо. Значить, тобі ніколи не зустрічалися такі хлопці, з якими ти б могла дружити без жодного натяку на якесь там безглузде кохання.

— Тасю, — звернулася Аліса до подруги та глянула на неї, — уявімо, що ти раптом почала дуже близько спілкуватися з моїм братом. Ви стали справжніми друзями: говорили про все, ділилися проблемами, а також підтримували одне одного. Хіба б ти не закохалася в нього? Чи, може, Віталік у тебе?

— А до чого тут він? — буркнула Тася, знервовано перебираючи пальцями металевий ланцюжок на сумочці.

— Це просто як приклад! — відповіла Ліса.

— Тупий приклад, якщо чесно. Взагалі нам уже час, бо зараз пара почнеться. Не хочу запізнюватися.

Тася попрямувала в сторону входу, а я помітила зацікавлений погляд Ліси. Насправді реакція Тасі була дещо дивною. В таких моментах вона зазвичай би засміялася та сприйняла б це як жарт, але зараз дівчина розізлилася. Я все ж вирішила не зважати на це.

Пари пролетіли досить швидко. Я боялася кожного звуку вхідного повідомлення та кожного погляду від студентів у мою сторону. Тільки Давид сказав правду і поки не розповів нікому про мене. Коли я виходила з коледжу, то одразу ж помітила його з Камілою. Неприємне відчуття з'явилося всередині, яке я всяко намагалася придушити. Навіть не хотілося дивитися в їхню сторону, тому я просто швидко попрямувала в сторону воріт.

— Ей, Валь! Чому ти так біжиш? — заговорила за моєю спиною Тася.

— У неї зустріч, — сказала Ліса і закотила очі. — Ти забула?

— Ох, точно!

— Зустрінемося завтра! — мовила я до них і помахала їм рукою.

— Удачі! — крикнула Тася і теж помахала мені.

Я швидко попрямувала в сторону парку, ігноруючи ту компанію неприємних мені людей. Опустивши голову, просто пройшла повз, наче мене й не було. Я часто була невидимкою в школі, тому мені й тут нескладно прикидатися нею.

На вулиці було доволі прохолодно, тож я сильніше закуталася у свою куртку. У парку було надзвичайно красиво. Я завжди любила осінь, а особливо той період, коли усе розфарбовується жовтими та червоними барвами. Глибоко вдихнула холодне повітря на повні груди та усміхнулася. Чомусь у цей момент стало так легко.

Згодом я помітила Пашу. Він усміхнувся, коли побачив мене.

— Привіт! — привіталася я та обійняла його. — Як тобі на новому місці?

— Здається, непогано, — відповів він. — Робота-дім, робота-дім, і так по колу.

— Нудно.

— Ага, але ти ж знаєш, що я не люблю ці всякі веселощі. Колеги запрошували мене з ними в клуб, але я відмовився. Не для мене це.

— То що, ходімо кудись? — спитала я, глянувши на свого друга.

— Пропоную випити десь по чашечці кави.

— Супер! Я тільки за.

Ми вийшли з парку, а тоді попрямували в центр, де було багато різних закладів. Паша показав мені бар, в якому він працює, а я пообіцяла, що обов'язково навідаюся колись до нього. Ми зайшли в кав'ярню та сіли за один із вільних столиків. Паша допоміг мені зняти куртку, а тоді повісив її на вішак. Після цього хлопець відсунув стілець, щоб я сіла. Чомусь раніше не помічала з його сторони цих знаків уваги, а після слів Ліси усе здається не таким уже й дружнім.

— Розказуй! — мовив хлопець, коли сів навпроти. — Що у тебе тут?

— Нічого цікавого, — я знизала плечима. — Живу з батьками сестри, і вони насправді прекрасні люди. Завжди допомагають мені та підтримують. В коледжі подружилася з двома дівчатами. Тася і Ліса. Треба буде колись познайомити вас. Тася дуже весела і радісна дівчинка. Вона справді класна та цікава, а ще з нею ніколи не нудно. Ліса серйозніша, але мені здається, що вона поки ще не показує себе справжню. Можливо, усе зміниться після дівич-вечора.

— Дівич-вечір? — перепитав Паша.

— Ага, але це швидше піжамна вечірка. Наступних вихідних плануємо зібратися в Ліси вдома. Якось так.

— Я радий, що у тебе з'явилися друзі.

— А ще вчора дізналася, що мого батька посадили, — тихо сказала я та відвела погляд. — Ти знав щось про це?

— Мама казала, але я думав, що ти в курсі.

Паша уважно подивився на мене, насупивши брови. Я ж лише хмикнула і похитала головою.

— Звідки? Мама навіть не телефонувала до мене.

— Мабуть, вона хотіла вберегти тебе від їхніх проблем.

— Звісно! Я б не дозволила йому красти чужі гроші. Досі не можу повірити, що він таке зробив.

— Наскільки мені відомо, то твій батько мав великі борги. Напевно, він не бачив іншого виходу.

— Вихід є завжди, — буркнула я. — Це вона його наштовхнула, я впевнена.

— Ти зараз про кого?

— Про свою маму. Насправді я навіть не хочу про них думати. Дивно, що поліція нічого не розпитувала у мене.

— Ну, ти ж зараз окремо живеш від них та ще й вчишся. Наступного місяця тобі буде вісімнадцять і уже нічого не буде пов'язувати зі своїми рідними батьками. Ти зможеш робити усе, що захочеш.

— Знаєш, мені завжди було шкода їх. Я ніколи не розповідала тобі про те, що відбувалося в мене вдома. Раніше не розуміла цього, але мені було соромно. Я понад усе хотіла витягнути батьків з цієї прірви. Думала, що їх можна змінити, але... Люди не змінюються, на жаль. Тут усе по-іншому, і мені складно звикнути до цих багачів.

— Але ти зможеш.

— Знаю, але боюся, що загублю тут себе, стану такою ж, як і вони.

Паша раптом поклав свою долоню на мою руку та уважно глянув мені в очі.

— Для мене ти все одно залишишся тією маленькою Валею, з якою ми стільки часу провели разом.

Я спробувала усміхнутися йому, а тоді легенько забрала свою руку.

— Ем, що будемо замовляти?

Швидко взяла меню та почала гортати його, відчуваючи незручну напругу між нами.

— Я буду звичайну каву, — сказав Паша.

— Чудово! А я хочу чай... М'ятний.

— Ти ж не любиш його.

Хлопець уважно подивився на мене. Я ж просто знизала плечима, бо й дійсно забула, що не люблю будь-які зелені чаї. Тільки вчора мені сподобався той, що купив для мене Давид.

— Цей має бути смачний, — тихо сказала я та ледь усміхнулася.

Здається, напруга все ж кудись зникла. Паша почав розповідати про різні приколи, що трапилися з ним на його новій роботі. Це дійсно було смішно, тому я й забула про все на світі. Мені подобалося, що друг з'явився тут. Хоч хтось з минулого мого життя залишився незмінним.

Потім хлопець запропонував відвести мене додому. Я ж не могла йому відмовити. Одразу згадала ті часи, як ми завжди разом поверталися з роботи.

— Ось тут я тепер живу, — сказала я та кивнула на великий будинок дядька Віталія.

— Ого! — Паша присвиснув. — Нічого собі! Оце так палац.

— Так, але тут дуже затишно. На подвір'ї є тераса, а також басейн. Щоправда, зараз він закритий. У мене є своя величезна кімната. Я вже звикла до неї, якщо чесно. Раніше вона мені здавалася надто дівчачою, але тепер подобається.

— Валю, я радий, що твоє життя так змінилося. Тут тобі дійсно краще.

— А тобі? — поцікавилася я.

— Не знаю, — хлопець знизав плечима. — Скажу по секрету, що десь тут живе мій батько.

— Справді? І ти хочеш знати його?

— А хіба в цьому є сенс? Він ніколи не бачив мене, як і я його. Не думаю, що цей чоловік зустріне мене з розкритими обіймами.

— А ти знаєш, хто він?

— Мама не хотіла говорити, але мені вдалося дізнатися. Тітка Катя — подруга моєї мами одного разу проговорилися. У мене зараз є лише ім'я та прізвище.

— Тоді його дуже легко знайти!

— Знаю, але... Я боюся, Валю. Він не прийме мене, а якщо цей чоловік ще і якийсь багач, то подумає, що я хочу його грошей.

— Так, тут складна ситуація, — сказала я та видихнула. — У будь-якому випадку в тебе ще буде час, щоб передумати.

Паша усміхнувся та кивнув. Я ж обійняла його на прощання. Він швидко поцілував мене в щоку. Для нас це завжди було звичною річчю, але зараз чомусь виглядало та відчувалося не так. Я поспіхом попрямувала додому. Тітка та дядько якраз вечеряли. Деякий час побула з ними, а тоді піднялася до себе в кімнату. Я просто лежала на ліжку та дивилася у стелю. Все так заплутано... Не розуміла себе та своїх почуттів. Чому я почала так реагувати на дотики Паші? Колись я не зважала, коли він брав мене за руку, чи цілував у щоку. Що змінилося? Я досить довго так пролежала у своїх роздумах. Раптом почула, що до мене хтось телефонує. Коли взяла телефон у руку та глянула на екран, то одразу ж напружилася.

— Алло, — тихо сказала я, коли прийняла дзвінок.

— Привіт, ти зайнята? — спокійно спитав Давид.

— Ні, а що таке?

— Я чекаю тебе біля будинку.

— Що? — голосно спитала я та різко підбігла до вікна. Неподалік від воріт було помітно автомобіль хлопця. — Ти з глузду з'їхав? Навіщо приїхав?

— Треба поговорити, — спокійно відповів він.

— Це можна зробити по-іншому! Вже пізно, і...

— Виходь, Тіно. Я чекатиму тебе.

Він завершив дзвінок, а я ж відчула щось таке незрозуміле. З однієї сторони мені хотілося залишитися тут, але з іншої — було цікаво, про що саме Давид хоче поговорити. Я швидко поправила свій одяг та накинула зверху теплу кофту. Своє волосся розчесала щіткою, а також підвела губи блиском для губ. Ще й на шию нанесла декілька крапель парфумів.

— Валентино, що ти робиш? — тихо буркнула я, розглядаючи себе в дзеркалі. — Зовсім вже здуріла.

Я тихо вийшла зі своєї кімнати та спустилася на перший поверх. Кинула свій телефон у кишеню, а тоді легенько відчинила вхідні двері. Я швидко попрямувала до воріт, сподіваючись, що дядько та тітка уже сплять.

— Що ти тут робиш? — спитала я, як тільки побачила Давида.

Він стояв, спершись на капот свого автомобіля. Хлопець знизав плечима та уважно подивився на мене. Я ж напружилася під його поглядом. Мені раптом стало ще холодніше, тому я обійняла себе руками.

— Не знаю, — просто відповів він.

Я роздратовано відвела погляд та підійшла ближче до нього.

— І? Про що ти хочеш поговорити?

— Не тут, — сказав Давид і обійшов мене. Він відчинив дверцята свого автомобіля та кивнув. — Сідай!

— Що? — спитала я, насупившись. — Нікуди я з тобою не поїду!

— Обіцяю, що через годину привезу тебе сюди в абсолютному порядку.

Декілька довгих секунд дивилася на нього. Хіба можна довіряти Давиду? Я все ж підійшла впритул до нього, а тоді сказала:

— Сподіваюся, що не пошкодую про це.