Розділ 10

Хвилювання всередині щоразу збільшувалося, і мені вже бракувало дихання. Ніколи не відчувала себе настільки безпорадною. Давид уважно розглядав моє обличчя, вивчаючи. Я ж відчула, як по моїй щоці потекла сльоза. Не хотілося вірити, що це правда.

— Ти не знала? — обережно спитав хлопець.

— За що його посадили?

— Хотів вкрасти велику суму в одному з будинків, але його спіймали, — відповів Давид, а я похитала головою.

— Він не міг цього зробити, — тихо сказала я та витягнула свій телефон. — Мені… Мені треба зателефонувати до мами.

Я відійшла від хлопця на декілька метрів і швидко набрала знайомий номер. Довгі гудки лише дратували мене. Я телефонувала раз за разом, але мама просто не відповідала. Якесь розчарування з'явилося всередині, а ще страх. Може, з нею щось сталося? Я відчула, що почала тремтіти. Мені терміново потрібно до себе додому.

— Як звідси заїхати до автовокзалу? — спитала я у Давида.

— А ти впевнена, що тобі потрібно саме туди?

— А куди? Я нічого не знаю тут. Мені просто потрібно доїхати додому, щоб поговорити з мамою.

— Гаразд, я відвезу тебе.

— Що? Не треба! — буркнула я та насупилася. — Вистачить мені уже тебе і твоєї допомоги.

— Ти ж знаєш, що я не люблю, коли мені відмовляють, але все одно це робиш. Треба це виправляти, Тіно.

— Послухай, мені зараз абсолютно не до тебе! Мого батька посадили, з мамою невідомо що, а вона ще й два дні не відповідає на мої дзвінки. Я вже не можу, розумієш?!

— Ходімо! — буркнув він та міцно схопив мене за руку.

Я лише втомлено заплющила очі та попленталася за ним. Нема сенсу перечити йому, бо він просто не відступить. І що буде далі? Давид побачить, де я жила, а завтра уже всі про це дізнаються. Байдуже! Зараз головне, щоб з мамою усе було в порядку. Я ледь стримувала свої сльози. Намагалася бути спокійною, хоча всередині усе розривалося.
Ми зупинилися біля дорогої чорної іномарки. Давид відчинив дверцята і кивнув, щоб я сіла всередину. Не роздумуючи, я зробила це. Іншого вибору у мене і так не було. Відчувала себе ніяково тут.

— Куди дівся твій мотоцикл? — спитала я, коли ми їхали.

— Сьогодні погода погана, тому не ризикую, — відповів він.

— Гм, бережеш себе.

— Після одного випадку доводиться, — тихо буркнув Давид.

— Якого? — поцікавилася я та глянула на нього.

— Це неважливо.

— Мої таємниці ти розкрив, а своїх не поспішаєш.

— На те вони й таємниці, щоб про них ніхто не знав.

— І що тепер будеш робити з цією інформацією? — спитала я. — Не здивуюся, якщо завтра весь коледж буде говорити про мене і мою сім'ю.

— Спершу ти поговориш з мамою, а тоді ми з тобою домовимося про мовчання обох сторін.

— Он як? Ти все так прекрасно придумав. Коли встиг? Ох, забула, що ти завжди на один крок попереду.

— Я розумію, що ти хочеш виплеснути свою злість на комусь, але краще не використовуй в цьому плані мене.

Я задумано подивилася у вікно, намагаючись заспокоїти своє хвилювання. Якби не Давид, то я б ще нескоро дізналася правду про свого тата. Я непомітно похитала головою, заплющивши очі. Як він міг? Мій тато ніколи нічого не крав, а тут… Може, його підставили? Мабуть, так усе і було. Я впевнена, що мій батько ніколи б не зробив цього. Треба усе вияснити, щоб витягнути його з тюрми.

— Не розумію, — почала я та глянула на Давида, — дякувати мені тобі, чи ненавидіти тебе?

— Краще тримайся від мене якомога далі, — серйозним тоном сказав він.

— Ти сам не даєш мені цього зробити.

— Знаю, — Давид міцно стиснув кермо, — і мені це дуже не подобається.

Я відвела погляд, повністю занурившись у свої думки. Мабуть, він теж помітив це дивне відчуття, наче нас обох тягне магнітом. Скільки б я не заперечувала, але щось таки відчувала до нього. Мене лякали ці почуття, і його, здається, теж.
Хоч дорога була довгою, за своїми роздумами, я навіть не помітила, як ми приїхали. Знайоме маленьке містечко змусило моє серце стиснутися. Тут усе по-іншому та й життя теж інше.

— Ось тут поверни ліворуч, — мовила я до Давида.

Він зробив це, а тоді ми опинилися біля невеличкого старенького будинку. Я сказала хлопцеві, щоб він зупинився тут. Деякий час просто дивилася на знайомі вікна, але так і не могла наважитися вийти з авто. Погане передчуття дуже сильно лякало мене.

— Все нормально? — спитав у мене Давид. — Мені з тобою піти?

— Ні, — заперечила я та похитала головою. — Почекай тут. Думаю, що скоро повернуся.

Хлопець кивнув, а тоді вийшов з авто. Він сперся на капот, а я ж попрямувала до під'їзду. Коли зупинилася біля дверей, то відчула, що мої руки спітніли. Швидко витерла їх до своїх штанів, а тоді натиснула на дзвінок. Мама чомусь не відчиняла, але я не зупинялася, тому почала ще й стукати.

— Та йду я! Йду! — почула знайомий голос.

Двері відчинилися і переді мною з'явилася мама. Вона примружила свої червоні очі, намагаючись усвідомити, хто перед нею стоїть. Потрібно було менше секунди, щоб зрозуміти, що вона п'яна.

— О, це ти? — сказала вона та засміялася. — Яким вітром тебе навіяло сюди?

Я проігнорувала її та швидко зайшла у квартиру. Одразу ж попрямувала до кухні. Ледь не знудило від неприємного запаху алкоголю. Я оглянулася та побачила усюди порожні пляшки. Майже повна була на столі, а біля неї стояв стакан і маленький шматочок хліба.

— Ти знову за своє? — голосно спитала я та сердито глянула на маму. — Чому усюди так брудно? Чим ти взагалі займаєшся?

— Живу у своє задоволення, — відповіла вона. — Навіщо ти приїхала?

— Дійсно! Навіщо? Ти не відповідаєш на мої дзвінки, а буквально декілька годин назад мені повідомили, що мій тато в тюрмі!

— Хто тобі сказав?

— Яке це має значення? Краще скажи, чи це дійсно так?

Мама уважно подивилася на мене, а тоді підійшла до вікна. Мені неприємно було дивитися на її червоне обличчя та брудне волосся. Вперше за все своє життя відчула огиду до неї.

— Твій нікчемний татусь знову проколовся, — сказала вона та хмикнула. — Не дивно, еге ж?

— То він справді причетний до крадіжки?

— Ну, потрібно ж було якось віддавати свої борги. Спробував один раз — і в нього вийшло, а тоді ще раз. Тільки того разу його спіймали на гарячому.

— Це якесь божевілля! — я похитала головою. — Як ви взагалі дійшли до такого? Мені соромно за вас, за свою сім'ю!

— У тебе тепер інша сім'я, Валю. Краще забудь про нас.

— Ти у своєму розумі? Ви — мої батьки!

Мама взяла цигарку та підпалила її. Вона виглянула у вікно, а тоді повернула голову в мою сторону.

— Твій? — спитала жінка. — Непогано влаштувалася.

— Ти про що?

Я насупилася, а мама криво посміхнулася і кивнула у вікно. Не одразу зрозуміла, що це про Давида.

— Красивий, багатий, — почала вона, — із заможної сім'ї. Мабуть, дівчат міняє кожної ночі, але ти повелася.

— Перестань!

— Хіба не так? Дівчаток завжди тягне до таких хлопців. Бідолашні закохуються, а їх просто використовують. Це — згубне кохання, Валентино. Думаєш, що подобаєшся йому? Ти — всього лише його чергове тимчасове бажання.

— Я не збираюся з тобою про це говорити, зрозуміло? — сердито сказала я та підійшла до дверей. — Краще подумай про себе! Не дивуйся, якщо тоді, коли тобі буде погано, я навіть не приїду.

— Не думала, що ти така дурепа.

— Що ти таке кажеш?

— Повелася на гроші та красиву обгортку. А ти вже спала з ним? — спитала мама та уважно глянула на мене, видихаючи дим. — Хоча… Такі дурниці питаю, правда? Звісно, що так. Багатеньким принцам від таких, як ти, більше нічого й не треба.

— Годі! — закричала я, відчуваючи всередині неабияку злість.

— Що таке? Не подобаються мої слова? Вони, — жінка кивнула в сторону Давида, — одних використовують для нічних розваг, а з іншими одружуються. Навіть якщо він дійсно закохається, то йому все одно батьки не дозволять бути з тобою. Повір, я це прекрасно знаю. Йому потрібна справжня принцеса, а не Попелюшка.

— Так, — я підійшла ближче до неї, — ти маєш рацію. Саме тому я тікаю від нього, зрозуміло? Обманюю себе та свої почуття, щоб він не зламав мене. Боюся, що залишуся з розбитим серцем. І знаєш чому? Бо я не хочу стати такою, як ти. Напивайся тут хоч до сказу, мені буде байдуже. У мене більше нема сім'ї. Я хвилювалася, телефонувала до тебе, але ти так і не відповіла мені. Жодного разу не поцікавилася, як я!

— Я завжди була поганою мамою.

— Шкода, що я не помітила цього раніше.

Я розвернулася та швидко попрямувала до виходу, не стримуючи сліз, що стікали по моїх щоках. Як тільки вийшла з квартири, то одразу ж спустилася на перший поверх. Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Спробувала витерти сльози, але на зміну їм приходили нові. Відчувала себе так, наче мене зрадили найрідніші. В принципі саме так усе й було. Я все ж змусила взяти себе в руки та вийшла на вулицю, де мене все ще чекав Давид. Я повільно підійшла до нього, обійнявши себе руками, бо мені раптово стало холодно.

— Усе добре? — спитав він та уважно подивився на мене.

— Т-так, — відповіла я, намагаючись говорити таким чином, щоб мій голос не тремтів. — Відвези мене додому, будь ласка.

Хлопець відчинив дверцята, а я ж сіла всередину. Хоч в авто було тепліше, я все одно тремтіла. Ще й з'явився нестерпний головний біль.

— Тобі холодно? — згодом спитав Давид, а я похитала головою, заперечуючи. — Зараз такий період, що погода дуже різко змінюється. Ще декілька днів тому було жарко, а сьогодні довелося одягати пальто. Мабуть, ще дощ буде. Знаєш, а я обожнюю таку погоду. Мене це завжди заспокоює. Інколи сідаю ввечері біля вікна і просто дивлюся, обдумуючи усе.

— Навіщо ти мені розповідаєш це?

— Нам не завжди потрібно ворогувати, Валентино. Інколи можна і так поговорити.

— У мене нема сил на ці розмови. Голова розколюється.

— Дорога довга, тому можеш поспати.

— Що? — перепитала та глянула на хлопця, насупившись.

— Що чула, — тихо буркнув він.

— Не буду я спати у твоєму авто!

— Якщо ти боїшся, що я щось тобі зроблю, то можеш не хвилюватися за це. Я не буду тебе чіпати, чесно.

— І я ось так просто повинна повірити тобі? Нізащо!

— Насправді мені байдуже, що ти будеш робити. Я запропонував тобі такий варіант, бо помітив, що ти втомлена.

Я важко видихнула та глянула у вікно. Уже почало темніти, а нам ще їхати близько двох годин. Давид ввімкнув музику, але не надто голосно. Я намагалася не думати про погане, але думки ніяк не полишали мене. Що тепер буде? Батько в тюрмі, мама скоро зіп'ється, а Давид розповість усім про мене. Тоді усе моє життя розкладеться як паперовий будинок.

Згодом ми зупинилися на заправці. Давид попрямував у сторону магазину, а я ж продовжила сидіти в автомобілі. Якраз у цей момент я почула рингтон його мобільного телефону. Коли глянула на нього, то побачила на екрані ім'я Каміли. Я проігнорувала це та просто продовжила дивитися у вікно. Через декілька хвилин з'явився Давид з двома стаканчиками.

— Тримай! — сказав він і простягнув мені один.

— Що це? — дещо здивовано спитала я.

— М'ятний чай. До речі, допомагає від головного болю.

— Ти собі теж його купив?

— Ні, у мене міцна чорна кава.

— До тебе телефонували, — сказала я та зробила маленький ковток чаю.

Давид же глянув у телефоні пропущені дзвінки. Він швидко щось надрукував, а тоді завів автомобіль.

— Потім передзвоню, — тихо мовив хлопець.

Я ж байдуже знизала плечима, вдаючи, що мене це зовсім не цікавить. Дорога пролетіла досить швидко, а чай справді допоміг зменшити головний біль. Коли авто зупинилося неподалік від будинку Віталія Степановича, то на вулиці уже добряче стемніло.

— Давиде, а як ти дізнався це все про мене? — спитала я, глянувши на хлопця.

— Це легко, якщо мати гроші та зв'язки. До того ж я знав твоє прізвище. Один дзвінок до потрібних людей — і все! Тільки залишається один момент, якого я ще поки не зрозумів.

— Що саме?

— Чому ти переїхала саме сюди та що тебе пов'язує з Віталієм Степановичем?

— Нехай хоч це залишиться таємницею, — тихо буркнула я. — І так завтра весь коледж говоритиме про мене та мою сім'ю.

— Я нікому не розповім цього.

— А натомість я нічого не скажу Камілі. Так ти собі це уявляєш?

— Навіть якщо ти все розкажеш їй, я все одно мовчатиму про тебе. Обіцяю, що ніхто не дізнається, поки ти сама не захочеш розповісти.

— Чому ти це раптом так вирішив? — спитала я, примруживши очі. — Інформацію про мене ти шукав явно не для того, щоб мовчати.

Хлопець видихнув, а тоді подивився на мене.

— Це неправильно з моєї сторони, — сказав він. — Не варто було копатися у твоєму минулому.

— Що таке? Тобі стало мене шкода?

— Ні, просто... Ти не заслужила всього цього, Валентино. Тобі ще навіть нема вісімнадцяти, а ти вже стільки всього бачила у своєму житті.

Я втомлено потерла обличчя та глибоко вдихнула. У мене навіть не було сил, щоб переконувати себе у тому, що Давид говорить правду. Можливо, він бреше, але мені справді хотілося вірити йому.

— Гаразд, нехай буде так! — погодилася я. — Сподіваюся, що ти не збрехав. Дякую, що підвіз.

Давид кивнув, а я відчинила дверцята, щоб вийти з авто. Хотілося якнайшвидше опинитися в теплому ліжку. Я мріяла забути цей день і ці новини, як страшний сон.

— На добраніч! — раптом сказав хлопець.

— І тобі, — ледь чутно мовила я та вийшла з авто.