Частина перша

Коли мені було від восьми до десяти років, ми з мамою вже жили в Чехії, біля кордону з Німеччиною. Містечко було зовсім маленьке, мало назву Їрков. Але ті часи я погано пам’ятаю. 

Ті два роки мама була щасливою з Вацлавом – своїм третім чоловіком, а потім щось знову пішло не так і ми повернулися в рідну Україну, на Закарпаття, в один із найтуристичніших регіонів. Жили в маленькому містечку серед гір – Мукачеві. Мама працювала продавчинею в крамниці одягу. Вихідними ми гуляли чи сиділи вдома. Нам було добре удвох. Але рік тому вона познайомила ся з Олександром, він тоді допоміг їй у не дуже приємній ситуації: мама, повертаючись з роботи, загубила гаманець. Але чоловік, знайшовши його, не забрав, а повернув власниці. Яке ж було її щастя та навіть здивування, бо губила гаманці та інші речі не вперше, але ніхто ні коли нічого не повертав. А тут так пощастило! Якось закрутилося в них, і згодом він переїхав у нашу квартиру. Але зараз, рік потому, ми тут, у Чехії, але тепер не в провінції, а в туристичному мальовничому місті Кар лові Вари. Це саме серце цілющої мінеральної води. Не знаю, що відчуваю зараз, але точно впевнена: нам із мамою все доведеться починати знову. 

Звичайнісінький собі день у цій залитій дощем країні. Автобусна зупинка, стою чекаю транспорт, у вухах навушники, а там грає гурт «БЕZ ОБМЕЖЕНЬ» – «Най би вже весна». Шкода, що тут до весни далеко: початок осені, хоча душа так і волає в такт музиці. 

Настрій кепський, як і погода, а ще жахливо хочеться спати, бо лише на світанку повернулася додому. Учора була вечірка на честь початку навчання, а сьогодні намагаюся потрапити до школи, але автобус ніяк не приїздить. Не вистачало запізнитися в перший навчальний день. 

У бік штовхає Яніна – новоспечена подруга, вона ж – сусідка, учора саме вона потягнула мене на ту кляту вечірку. 

– Ось приїхав наш автобус, і витягни банани з вух нарешті! Ти ж зовсім не слухала, що я тобі про Марка розповідала, того, з рудим волоссям. Пам’ятаєш, симпотний такий? Я вас учора познайомила, ти сподобалася йому, Ірен. 

– Ага, а як сьогодні побачить, то в річку з мосту кинеться від моєї небесної краси. 

– З якого ще мосту? 

– Яка різниця з якого, тут що мостів мало? Довкола одні мости та річки куди не глянь. 

– Гей, ти, не розкисай, я розумію, хандра через переїзд, я такий стан теж пережила три місяці тому, але ти не сама, у тебе є я. А до Марка все ж придивися, він красунчик, та ще й із Карою розійшлися ще влітку. 

Ми зайшли в автобус. Яніна продовжувала теревенити без упину, я непомітно заткнула друге вухо без дротовим навушником та дивилася всю дорогу у вікно, за яким тільки посилювався дощ. У вухах кричало: «Зачекай, зима. Зачекай, невідома».