Розділ 16. І хто сказав, що чоловіки не вміють плакати?

Я увійшла до темного лісу, де навіть місяця не було видно серед густих гілок. Але мене це не лякало, я відчувала спорідненість з навколишнім світом. Перед очима знову і знову виникав поцілунок імператора з ельфійкою, а ще його блискучий погляд, і сльози раз-по-раз виступали на очах, заважаючи добре розгледіти місцевість навколо мене.

Я нічого не бачила, і раптом просто зачепилася за корінь дерева, падаючи на коліна. Сукня пом'якшила удар, але мене ніби прорвало: я голосно розридалася, а біль мій прорвався назовні, немов розкритий гнійник. Я сиділа на землі і підвивала від болю, що розривав моє серце. Ви коли-небудь бачили, як помирає кохання? Ні, не поступово згасає, як у більшості пар із роками, проведеними разом. А саме вмирає раптово, ніби його різко вирвали з грудей, залишаючи рану, що кровоточила та не поспішала гоїтися.
Не час себе жаліти, адже я мала йти далі. Колись я обов'язково виплачу всі сльози, але не зараз. Тільки вперед. Не знаю скільки часу я витратила на переміщення лісом, але він все ж таки вже почав рідшати. Трохи прискоривши свій рух, я опинилася на невеликій галявині, оточеній лісом.

Його важко було не помітити. Посеред галявини стояв величезний дуб. Так, той самий велетень із мого видіння, той, про який розповідав Іларій. Я зволікала, боячись підійти до дерева. Вітер затих, і я почула обережний шелест листя, яке шепотіло мені: «Підійди, дитино. Не бійся, все стане на свої місця.
Я стрепенулась, зробила кілька швидких кроків і опинилася біля стовбура. Він був просто величезний. Наблизившись, я доторкнулася до шорсткої кори. І в той же час від моєї руки в різні боки по ній пішли світлі сполохи, вони стали підніматися вище, поки не досягли крони дерева, що засвітилася яскравим смарагдовим світлом. І тоді Дерево заговорило зі мною. Це були не прості слова, скоріш уривки пам'яті, передані у вигляді картинок.

Видіння все продовжувалися, а разом з ними прийшли знання та Сила. Я не помітила, коли в мої руки потекла золотий струмінь енергії, вона вбиралася в мої долоні, підіймаючись вище, огортаючи все тіло немов у кокон. Потік зник так само швидко, як і з'явився.

І от я вже сиджу під дубом, а мої очі заплющені. Мені здається, що я відчуваю навколишню природу. Он там на краю лісу причаїлося зайченя, зовсім ще малюк. Йому цікаво було спостерігати за мною. А он у тих кущах знаходилось гніздо невідомої мені пташки. Вона принишкла, охороняючи своїх маленьких діточок.

Я бачила все живе довкола, але не очима, а скоріше внутрішнім зором. І тут щось змусило мене насторожитися, адже я відчула, що хтось величезний і сильний наближався до мене. Тільки от я не відчувала від нього небезпеку. А варто було мені розвернутися, як на краю галявини приземлився чорний дракон. Він сидів, не зводячи з мене очей, а я дивилася в його темні зіниці і боялася поворухнутися. Ні, він не викликав у мене страху, швидше я боялася, що він полетить, щойно я наближусь. Але час минав, а лускатий продовжував сидіти і витріщатись на мене.

І тоді я наважилася. Зробила крок, а за ним інший. Потім ще кілька кроків, і ось я вже стою біля величезної істоти, яка дивилася на мене, не моргаючи.

Ще кілька хвилин мені знадобилося на те, щоб зважитися і простягнути руку до чорної морди, яка опустилася в міру мого наближення. Я торкнулася шорсткої шкіри і, здається, погладила ніс. Дракон смішно пирхнув. І от тоді я не витримала і притулилася до нього, обіймаючи за морду (все ж таки обличчям її не назвеш).
І тут мене прорвало. Я почала розповідати про себе. Спочатку тихо, боячись злякати мимовільного свідка моїх сліз. Я говорила про все: про своє життя у тому світі, як мені було важко, і я не могла знайти свого місця. Про стосунки з батьками, які не склалися ще з дитинства, про навчання, роботу. Схоже, я розповіла все-все. Навіть те, в чому боялася зізнатися сама собі.

Потім я перейшла до розповіді про переміщення. Про те, що побачила і дізналася тут, у цьому новому для мене вимірі. Розповіла про почуття до імператора, про його поцілунок з ельфійською принцесою, про той біль, що я відчула тієї миті. Я говорила та плакала, плакала та говорила. А дракон сидів і просто слухав, притискаючи свій ніс до моєї скроні. Не знаю, в який момент я замовкла. Я взагалі невиразно пам'ятала кінцівку свого монологу, але прийшла до тями я вже не біля величезного дракона, а на колінах у чоловіка. Він притискав мене до себе, гладив і гойдав, наче маленьку дитину. А я поклала голову йому на плече, і сиділа, обіймаючи у відповідь того, хто став мені не просто другом, а рідною людиною. Він завжди був поряд. Той, кому я довіряла. Я дивилася в Ельдарові очі і бачила там себе. У цих темних очах відбивалася лише я.

Піднявши руку, я торкнулася його колючої щоки. Він знову заріс, і волосся було розпатлане. Такий, як завжди: близький і рідний. Я посміхнулася своїм думкам, а чоловік усміхнувся мені у відповідь і торкнувся губами моєї щоки. Після чого знову зазирнув мені у вічі і підвівся прямо зі мною на руках. Він тримав мене, ніби пушинку, і притискав до себе, наче я найбільша коштовність у цьому світі. Я це відчувала. Тепер я знала, що у чоловіка діялося в душі, і від цього мені ставало тепло і спокійно.

Так ми й рушили з лісу, прямуючи до замку. Ельдар ніс мене, а я боялася поворухнутися, раптом він передумає і поставить мене на землю. У палаці наставник одразу попрямував до моєї кімнати.

А коли ми піднялися на поверх, то побачили імператора, який застиг, ледве побачив мене на руках у радника. Ельдар зітхнув і поставив мене на підлогу біля себе. А я боялася підняти погляд на правителя. Я не хотіла бачити цього чоловіка. Подякувавши раднику, зробила крок у бік дверей, але Іларій спробував мене зупинити, і ось тоді йому завадив друг:
- Не зараз. Леді треба відпочити.
Рука імператора опустилася, і він обернувся, щоб піти. А я зітхнула з полегшенням, заходячи до своєї кімнати. А коли я вже зачиняла двері, рука монарха зупинила її, і чоловік швидко промовив:
- Ти повинна мені дати шанс порозумітися. Шанс, Христина. Я прийду пізніше, - і він пішов. А мені ледве вистачило сил, щоб закрити стулку.