Розділ 2.2.

Друга непритомність за все моє життя. Вперше я впала, коли одна моторошна медсестра брала в мене кров. Я стоїчно витримала процедуру і навіть підвелася, щоб піти з кабінету, але щось пішло не так і в дверях я м'яко приземлилася на підлогу. Ну, або впала колодкою, якщо бути чесною. Загалом скажу вам ситуація не із приємних. Тільки цього разу ніхто не пхав мені під ніс баночку з нашатирем. Я просто різко розплющила очі, ніби прокинулася від сну, і почала оглядатися.

І що я побачила? Та сама кімната: стеля, тумбочка, вікно. Схоже, це все ж таки не сон виявляється. Оце я потрапила. Коли я підвелася, то побачила спину чоловіка, що сидів за столом і щось старанно виводив на папері.
- Кхм. Вибачте. Я тут…
- А, ви прокинулися. Як почуваєтесь? – Голос був низький, з хрипотою. Це не Смарагдик, точно.
- Я в порядку, дякую. Скажіть, де я? - Ну, логічно ж, що в мене виникло це питання?
- Зараз прислуга принесе вечерю, і я обіцяю відповісти на всі ваші запитання, на які мене уповноважив імператор. У нього з'явилися термінові справи, тому з вами залишився я, - ніби й каже шанобливо, і інтонацію не підвищує, а в мене мурашки по шкірі бігають, і дуже хотілося під ковдру пірнути.
- Добре. - Мене вистачило рівно на одне слово.
Пан Радник знову відволікся на листок на столі, а я рішуче зазирнула під ковдру, переконавшись у тому, що на мені ті самі мої дракончики. Так, можна і встати, походити, озирнутися. Я підвелася і побрела по кімнаті, розглядаючи візерунки на стінах і стелі, іноді поглядаючи на спину чоловіка.

Хвилин через п'ять у двері постукали, і до приміщення увійшла дівчина з тацею, від якого йшов дивовижний запах. Мій живіт одразу ж вирішив влаштувати показовий виступ і забурчав, немов тигреня у клітці. Мда, незручно якось вийшло. Тим часом таця опинилася на тумбочці біля ліжка, а незнайомка, не сказавши жодного слова, вискочила в коридор.
– Прошу. Смачного, – сказав велетень і розвернувся до мене разом із стільцем.
Я мало не впустила ложку на підлогу, коли чорні очі вп'ялися в моє обличчя. Співрозмовник дивився не відриваючись, а мені здавалося, що варто зробити хоча б один рух, і він накинеться, після чого однією рукою стисне моє горло, з особливою насолодою спостерігаючи, як я задихаюся.
Картинка здавалася настільки справжньою, що я мало не кинулася під ковдру. Та що зі мною? Чому Радник приводить мене в такий жах? Зібравши в руки всю свою хоробрість, я подякувала і почала їсти суп із маленькими круглими булочками. А нічого так, смачно. І як тільки воно в мене лізе після таких глюків.

Чоловік дочекався, коли я закінчу з їжею, підняв папір зі столу і простяг його мені.
- Що це? - Я взялася за самий краєчок листа, щоб не торкнутися його руки.
- Це має допомогти вам освоїтися. Тут деяка інформація про наш світ і про королівство зокрема. Ознайомтеся, а потім поставите цікаві для вас питання, - сказав велетень і покинув мою кімнату.

Та він просто містер Гостинність.

Я кілька хвилин гіпнотизувала двері, але ніхто так і не з'явився. Плюнувши на цю невдячну справу, я попрямувала до столу, розмістила там передані мені папірці і почала вчитуватися.

І ось тут моя щелепа впала на стіл. Я дивилася на списаний чоловіком листок і розуміла, що букви не з українського алфавіту, і навіть не англійського чи китайського. Якісь кружечки і закорючки, якщо розглядати їх окремо, але до купи вони збиралися в цілком зрозумілі мені слова. Чудеса, та й годі.

Покрутила папір у руках так і сяк, і все ж таки почала вчитуватися в текст, і ось тут моя щелепа рішуче помчала від мене якнайдалі. Ні, ну я можу зрозуміти, що світ називається Магніфіка, він налічує 4 материки та незліченну кількість островів. Але от те, що йшло за цим… Це ж не вписується в жодні ворота! Раси. Декілька сотень живих істот: дракони, люди, орки, огри, феї, вампіри та ельфи. Про них я хоч колись чула чи читала, але що таке фолемент? А бастардо? І так ще кілька десятків незрозумілих для мене слів. І це він описав лише найпоширеніші народності.

Так, гаразд. Спробуємо увімкнути мозок. Що у нас потім? Ми знаходимося на материку під назвою Нуволосо, що означає «хмарний». Логічно, нічого не скажеш. Належить він драконам, але живуть на ньому переважно люди, хоча й інші раси цілком поширені. На всьому материку тільки одна держава Драгнітерра, і керує нею імператор, так-так, наш милий Смарагдик. Не мало- не багато, а двісті тридцять років. І ось тут я підвисла. Вибачте, що? Цей зеленоокий красень виявляється такий старий мотлох? З глузду з'їхати.

Далі я читати не стала, мені потрібно було перетравити отриману інформацію. Тому свій лист-підказку я залишила на столі і попрямувала до ліжка. Спробуємо скласти думки до купи. Є інший світ, імперія драконів, сам імператор та його радник. Але якою є моя роль у всьому цьому? Чому я тут з'явилася і стала гостею самого правителя?

Так я прокрутилася деякий час, намагаючись у голові збудувати логічний ланцюжок, але розумні думки чомусь не йшли, а від дурних голова тільки сильніше починала боліти.
- «Аааа... Все, відчепіться від мене, дурні міркування. І не схожа я на біфштекс. Та й чи варто воно спочатку мене годувати, надавати дах, якщо можна було зжерти на місці? Тьху, ну і марення в голову лізе. Так, спати-спати-спати», - ось з такими думками я і провалилася в сон, той самий сон зі смарагдовими очима. Які ж вони таки гарні.