Небажана дружина

Розділ 22

Максим починає збиратися на роботу. На свою дружину Анастасію майже не дивиться, бо вже не може терпіти її безпорадності. Він просто хоче втекти, залишивши усі проблеми позаду. Але реальність невпинно стукає у двері. Вони вже не такі молоді, любов з часом згасає, а їй на зміну приходить звичка. Та це півбіди, бо коли у подружжя є спільні діти, то повсякденна рутина у стосунках між чоловіком та жінкою відходить на другий план. Проте у Максима і Настусі навіть не має права змінити щось у своєму житті. Всевишній вже вирішив, що старість вони зустрінуть удвох, бо можливо чиїсь гріх більшиий за їхнє бажання. 

— Настю, я все вирішив. Давай поки що поживемо окремо. — сказав Максим, не приховуючи свою злість. 

— Що тебе знову не влаштовує? Що я роблю не так? — раптом спитала Настя, заглядаючи чоловікові в очі. 

— Ти все робиш не так. Я хочу нормальну сім'ю, але вона не буде такою без дітей. Твоє лікування не дає ніяких результатів. — Максим видихає. Він зумів нарешті сказати, що для нього в пріоритеті. Звичайно, без кохання жити важко, але інстинкт до батьківства стоїть набагато вище. І якщо потрібно буде обирати, то Заріцький  без докорів сумління вибере другий варіант. 

— Тобто, проблема лише в дітях? — голос дівчини змінюється на тихий плач. Вона занадто довго трималася. Занадто довго була сильною. 

— Я не буду більше брехати, бо ти засмучуєшся. Я хочу мати дитину. І мені байдуже буде вона від тебе чи ні. — чоловік хрипко, тремтливо вдихає, тре очі долонями, щоб не показувати своїх скупих, часом грубих чоловічих сліз. 

— Тоді давай розлучимося. Чого ж ти досі лягаєш зі мною у ліжко? Знайди ту, яка тобі народить, а мене залиш у спокої. — спокійно каже Анастасія, а потім починає істерично сміятися, наповнюючи своїм внутрішнім божевіллям кожен куточок в кімнаті. 

— Ти сама це запропонувала, тому не думай, що я буду тебе відмовляти. — Максим грюкає дверима та йде. Зараз він не хоче бачити дружину. Та не тому, що вона йому огидна, а тому що йому невимовно соромно за кожне сказане слово. 

— Що вже знову сталося? — Ірена заходить у кімнату до Анастасії, куди на крик спочатку прибігла Магдалена, щоб втішити нещасну. 

— Максим просто не в настрої. — кліпає очима білявка й простягає невістці заспокійливе. 

— Мамо Магдалено, він хоче дитину, а де я йому її візьму? Намалюю чи що? — ще такою безпорадною Настя себе ніколи не відчувала. Складалося враження, що вона прикута до інвалідного візка, бо не може нічого вдіяти. І ніхто не може допомогти. Ніхто не може зарадити. А може не хоче? 

— А я попереджала. Наголошувала, що цим все закінчиться. — Ірена опускає голову, глибоко вдихає й відганяє погані думки геть. Вона мала ще раніше вирішити цю проблему, але понадіялась на тих лікарів, які тільки те й робили, що годували дружину племінника обіцянками. 

— Ірено, давай не зараз. — Магдалена спалахує, наче той сірник. На обличчі з'являється люта гримаса, яка починає оживати.

— Якщо не зараз, то коли? Ви обидві не розумієте, що таке для чоловіка бути батьком. Це його самоствердження в соціумі, це його впевненість у завтрашньому дні, це його гарантії врешті-решт. —брови Ірени смикаються, наче підштовхують всіх погодитися, бо вона абсолютно права. Вона вже навчилася бачити чоловіків цього роду наскрізь, навчилася читати їхні думки, навчилася бути для одного пристрасною коханкою, для іншого щирою співрозмовницею, яка вміє зберігати таємниці, для третього привітною порадницею, а для четвертого суровою, але справедливою вихователькою. 

— Настусю, спробуй відпочити й не думай про погане. Все налагодиться. — Заріцька доторкається блідого обличчя дівчини. Наразі вона стривожена, бо син ніколи не бунтував. Все приймав  як належне, але сильні люди теж  час від часу ламаються. Потрібно просто відійти в сторону та дати йому спокій. Але ненадовго. 

Магдалена підштовхує Ірену до дверей. Їй є що сказати, але не треба це вносити у вуха невістці, бо та точно зробить так як просить Максим. 

— Ірено, пішли поговоримо. — Магдалена прямує до своєї спальні, постійно озираючись чи  ніхто не йде. 

— Магдалено, їхній поїзд пішов. — Ірена заходить всередину. Артурових речей немає. Мабуть, ночує в іншому місці, бо до неї вже тиждень не приходить. 

— Але треба щось робити. Не можна допустити, щоб вони розлучилися. — Магдалена  тягнеться до весільного фото Максима й Насті. Вони такі щасливі, закохані, посміхаються. І от чому їм немає в житті толку? 

— Максимові потрібно завести дитину на стороні. Це єдиний вихід. — рука Ірени ковзає вверх-вниз по дверній ручці. Вона схвильована, налякана, розгублена, але готова піти на крайні міри задля «порятунку» сім'ї.

— Пропонуєш Анастасії виховувати чужу дитину? — жінка спантеличена такими заявами, але потім спантеличення перевтілюється на сором. Така собі психологічна персоніфікація.

— Вона буде не зовсім чужою. Нехай Настя й  не буде біологічною матір'ю, але цей малюк належатиме нашій родині. — Ірена піддається своєму темному ангелові, який сидить на лівому плечі. Вона просто діє в інтересах сім'ї, тому вирішила поки що задушити свою совість, бо вона невпинно кричить:— «Зупинися, навіжена». 

— Ні. Вона на це не піде. Я у свій час теж не змирилася, бо Артур не вміє користуватися презервативами. — перед очима Магдалени розсіюється туман, уявна завіса падає, зір прояснюється і вона розуміє, що Ірена стала ще огиднішою, ніж була! Не можна ж бути настільки корисливою! Чи можна? 

— Але ти дозволила Наталі привести хлопчика у цей дім, щоб Артур міг бачитися з сином. — жінка намагається переконати матір Максима, в тому що нічого поганого не станеться, якщо онука народить хтось інший, що це лише зміцнить родину, що від цього всі лише виграють. Але ж не буває лише переможців. Хтось залишиться у лузерах. І цей хтось Настя, бо вона не має права страждати, коли сама  у всьому винна. А чи винна вона? 

— Це зовсім інше. Син прислуги не носить нашого прізвища та вважає батьком Віктора.  Мій чоловік офіційно не сплачує аліментів, а те, що продовжує спати з Наталею мене не цікавить. Все одно він у виграшному становищі доти, доки одружений зі мною. Тому хвилюватися немає про що. — Магдалена заплющує очі й опиняється в тому кабінеті: білі стіни, блискучий паркет горіхового кольору, бездоганно прибраний робочий стіл, а на ньому розпласталася гола нижче пояса Наталя, яка стогне від задоволення, бо Артур вправний коханець. «Геть».—  жінка трясе головою, щоб звідти повилітали болючі спогади, але вони намертво там засіли.  «Тобі з цим жити». — кімнатою прокотилося дзвінке ехо.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше