Глава 16

Бас нервував, не знаходячи собі місця. У нього буквально все валилося з рук.

- Скільки надій було пов'язано з цим переселенням! - в серцях кинув він, бачачи, що я уважно стежу за ним, сидячи на ліжку. - Ми розгубили себе. Мисливці винищують ковіни і знання залишають цей світ. Артур не в змозі зараз щось віддавати, він навіть ложку до рота піднести не в силах! Його тіло просто гниє і ми нічого не можемо з цим вдіяти. Це мене з розуму зводить!

- Твоє божевілля йому не допоможе, - мої спроби заспокоїти Баса великих успіхів не мали. Втрачаючи свою спадщину в образі Артура, Бас приходив у відчай, немов без Артура вони позбавлялися майбутнього. - Милий мій, рідний, адже є ще життя, яким можна просто насолоджуватися. З посмішкою проводжати захід сонця і з радістю зустрічати світанки. Чому б і ні? Цінувати мале. Повір, мені є з чим порівнювати, - зробила я ще одну спробу. - У цьому світі повно інших прекрасних і без магії речей.

- Ти не розумієш, Чарлі! Моя суть інша і цей світ я теж бачу по-іншому, не так як більшість людей! Моїх фарб набагато більше!

- Шкода, що я не в силах розфарбувати твій світ! - сердито кинула я, з психами покидаючи кімнату.

- Чарлі!!! - прокричав мені в спину Бас благальним голосом. Але ми ж горді коли злі, чорта з два озирнемося.

Куди можна податися вночі, коли мій периметр з метою моєї ж безпеки строго обмежений незбагненною мені силою? Забираюся на дах і моє неспокійне серце завмирає, побачивши красу зірок нічного неба, однієї з кращих картин творіння. Начебто й не багато фарб, але мені вистачає. Чому ж Басу недостатньо моєї любові?! Хіба я егоїстка? Відчуваю себе неповним комплектом. Виходить, моя манія однобока.

   На дах м'яко стрибнув кіт. Ось я вже й не сама. Звірюка треться об мою руку, привертаючи до себе мою увагу. Коли мені вдається розглянути його в місячному світлі - мене бере острах. Це навіть не кіт. Така тварина навряд чи водиться в цій окрузі. Чорний, розміром з лисицю, така ж гостра мордочка і вуха, але хвіст довгий і тонкий як у пантери. А ось очі ... червоні, пекельні. Мені хочеться стрімголов злетіти з цього даху, але замість цього я примерзла до черепиці. Пухнастий монстр продовжує ласкаво тертися і муркотіти, ніби домашній улюбленець.

- Що ти таке?! - з побоюванням кошуся я на ці кігті. - Знаєш, з мене і примари вистачило, - все-таки починаю обережно задкувати до сходів. Мої ноги вже на верхній щаблині і тут «кіт» хапає мене за руку! Але це вже не кіт - це тінь!

- Артур! - скрикую я, і оступаюся. Похоловши від жаху, я вишу на висоті десяти метрів, утримувана лише тінню. Вона стрибнула, і я полетіла разом з нею, легко приземлившись на землю.

- Шарлотто, - м'яко прошепотіла тінь, перед тим як зникнути.

- Не знаю як Бас, а я точно розумом рушу, - пробурчала я собі під ніс, крокуючи на все ще тремтячих ногах.

Схоже, цієї ночі ніхто з Корвінів не міг заснути. В атмосфері висіла важка неминучість. До смерті Артура готувалися не тільки морально. На зустріч мені вийшов Ерл, похитавши головою на моє німе запитання. В останні дні всі більше мовчали, поринувши у свою похмурість.

Я зайшла до нього ще раз. Дихав він вже насилу, і я доторкнулася до його плеча, що б він знав, що я поруч. Я не знала що сказати. ... Що взагалі кажуть у таких випадках. Потрібно було попрощатися. Тому я торкнулася губами його сухих гарячих губ:

- Мені шкода, - прошепотіла я.

- І це все? - долинуло до мене, коли я стояла вже в дверях. Артур дивився на мене запаленим запитальним поглядом.

- Не вмію я прощатися. Ніколи цього не виносила, - вибачаючись,  тремтячим голосом пробурмотіла я.

- Ти найкращий відтінок у його житті, ти повинна це знати. ... Пробач мені, Шарлотто.

- І ти мені пробач, Артуре.

От і поговорили. По-моєму найвдаліше прощання з вмираючим.

Мені навіть вдалося заснути з легким серцем. Але вранці мене зустрів Бас зі скорботним виразом обличчя:

- Артур помер. Ми поховаємо його сьогодні.

- Співчуваю. Артур свого часу прожив коротке, але насичене життя. Його час настав ще триста років тому. Сьогодні померла його невдала витівка відродитися, - мені здавалося, що я говорю абсолютно очевидні і логічні речі. Але погляд Баса докірливо мене осадив.

- Ти іноді буваєш занадто жорстока, Чарлі, - Бас сприйняв мої слова, як особисту образу.

Будь я дитиною, обов'язково брязнула б що-небудь у відповідь, але зараз я змовчала, дорослішання дає ознаки. З одного боку я дуже добре його розумію, і від того що він ходив похмурий і неголений я не стала його менше любити.

Виявляється, «по традиціям, відьмаки не кремують тіла покійних - вони закопують їх у землю для розкладання і возз'єднання з природою, тому що іноді, можуть знадобитися кістки», туманно пояснив Ерл і слава богу він не став мені далі роз’яснювати, що означає це «іноді». 

Свіжовикопана могила на сімейному кладовищі Корвінів поруч з дикою грушою, красива труна, прикрашена якимось значущими рунами, і слова на латині, значення яких я не знала.

- Тихо, по-сімейному, ніякої тобі помпезності і містичної оргії, - заговорив Бас, задумливо дивлячись на горбик землі. - Саме такі похорони я завжди й хотів.