Глава 14

Стоячи на протилежному боці дороги, я спостерігала, як учениці і наставниці з відмороженими фізіономіями дружним строєм виходять за ворота, вірніше, повз того, що від них залишилося, не надаючи значення тому, що наближається кінець Манакра. Вони виходили і шикувалися в шеренги: дівчата, гримзи училки, кухарки, парочка прибиральників, мордаті охоронці, немов набряклі пітбулі, директриса, її коханець бухгалтер, усі підпорядковані Артуру та його проникаючим тіням. Сам він стояв поруч зі мною і посміхався. Коли пролунав вибух і весь комплекс пансіонату склався в одну велику купу пороху, Артур задоволено потер долонями:

- Охочих свідчити повинно бути багато. Я подбаю, щоб спливли навіть колишні випускниці. Твої мучительки попадуть на нари. Але я дозволю собі зробити невелику поправку твоїм бажанням. Для початку - маленьку виставу, - і після цих його слів, шеренги немов прокинулися від сну.

Загули, заходили ходором, але я бачила, як темні тіні продовжують снувати серед цієї розбурханої юрби. Щось послужило сигналом і дівчата у віці від дванадцяти і старше, учениці молодших та старших груп раптом накинулися на своїх наставниць з кулаками, випускаючи назовні свою лють, яка накопичувалась роками. Для когось ця сцена можливо б здавалася кричущою нелюдськістю, але для мене ... вона була насолодою для очей, розливаючись захватом по моїм венам і огортаючи серце задоволенням. Одна тільки думка, що ці злобні горгулії будуть страждати - робила мене щасливою. Ось такою я стала людиною, такою я тепер стала жінкою, зі своєю прихованою жорстокістю і розхитаним розумом, зі своїм власним зрощеним демоном. І для Артура я була відкритою книгою, завдяки своєму відьмацькому дару він чув усі мої темні помисли і переглядав найдальші закутки моєї душі. Схоже, поки що він один знав, на що я здатна і яким чином мене можна зупинити. Він один знав мене справжню, що страшно, тому що навіть я толком не знала на що здатна. ... І він прийняв мене такою.

- Все тому що тобі потрібен ручний вартовий? - запитала я його, в продовження своїх думок.

- І так, і ні, - з недбалим виглядом справжнього шофера, Артур знову сів за кермо. - По суті, Шарлотто, ти ж навіть не знаєш що представляють собою вартові, як розпоряджатися закладеними в тебе здібностями, як порушувати порядок звичних речей підпросторовою силою, що зветься тут магією, як насправді влаштований цей світ і безліч інших, як розрізняти відьмаків, вартових та мисливців. Ні чорта цього, як і багато чого іншого ти не знаєш, і за великим рахунком тобі плювати, адже в тобі зміцнилася всього одна потреба, всього одна мета для твого існування - любити і бути коханою. Цим ти для мене і цінна. Твоє почуття любові, підживлене твоїми здібностями вартової буде в рази сильніше, настільки стійким та живучим, що жодна вібрація темного потенціалу не в змозі буде зруйнувати твоє захисне поле. Адже любов це і є щит, купол, та ж потужна магія, тільки люди цієї сучасності не надають їй належної цінності. Поруч з тобою я буду абсолютно недосяжним для своїх ворогів. Корвінам нічого боятися вартових, поки ти знаходишся в стані любові, - Артур посміхнувся, виїжджаючи на трасу.

- Чому ж тоді тебе не захистила твоя любов? Чому Біла варта все-таки засунила тебе в бурштин? Ти любив свою як її там ... не по-справжньому?

- Вайлет, - нагадав мені Артур. - Ти молодець, помітила один важливий нюанс, - при цьому він задоволено покосився в мою сторону, немов бажаючи похвалити мене ще й своїм поглядом. - Любов - це панацея від усіх бід, якщо тебе звичайно ж не надумає знищити об'єкт твоєї пристрасті. Перед ним ти беззахисний, особливо якщо ваша любов не була взаємною. Обопільне почуття відьмака і вартової, навпаки може володіти унікальною потужною силою. Я так думаю, тому що це все теорія. Твій випадок, Шарлотто, безпрецедентний. Твій батько своєю помилкою у вихованні - зіграв злий жарт з вартовими та мисливцями. Вони вже напевно зараз ламають собі голову, як нейтралізувати те захисне поле, яке ти створюєш навколо Корвінів.

- Розкажи мені свою невдалу історію кохання, чаклуне, дорога довга ...

- А ти любиш слухати казки, - продовжив за мене Артур, киваючи. - Тільки я не буду тобі розповідати. Я покажу, - і його пальці торкнулися моєї скроні.

 «Я опинилася посеред галасливої площі, кругом люди і торговці-зазивали. Перші зміцнілі поселення колоністів зі Старого Світу.

У лічені частки секунди я мало не рушила розумом, але потім зрозуміла, що невидима для людей. Артура я помітила відразу ж - привид з катакомб раптом придбав свій людський образ з плоті і крові. Високий, стрункий британець, з довгим каштановим волоссям, зав'язаним ззаду у хвилястий хвостик, гладко поголений, з аристократичною поставою і такими ж довгими красивими пальцями. Він вибирав персики, одночасно поглядаючи на молоденьку рудоволосу дівчину поруч з сусіднім прилавком. Артур володів рідкісним кольором очей - колір гірського малахіту, зелені з чорними прожилками. Коли він дивився на дівчину - густа зелень його незвичайних очей ставала яскравішою. Але мене вразила його посмішка - майже збентежена, яка не в'язалася з образом великого і жахливого Владики тіней.

- Це найсолодша кукурудза в усьому окрузі, - підійшов він до дівчини, яка вочевидь мучилася сумнівами. - Ви можете вірити моєму слову, міс.

- Право не знаю, скільки зможу донести, - посміхнулася йому гарненька білошкіра міс, впускаючи в свої блакитні очі дивовижну променистість. - Ми з вами знайомі?

- Бачилися у Родшильда, - кивнув їй Артур. - Я був зачарований вашим музикуванням. Артур Корвін, - чемно представився він. – Чи можу я запропонувати вам свою допомогу? Буду радий супроводити вас з вашими покупками.