Глава 2

І ось нарешті цей довгоочікуваний день настав! Здійснилося! Я вистояла! Навіть у вухах дзвенить від незбагненного радісного усвідомлення!

Нас таких набралося цілих десятеро, тих, хто сьогодні повинен був вийти на свободу і покинути ці кляті стіни вже назавжди.

- Просто не віриться, що ми дожили, - пробурчала Джейн, збираючи свої речі у валізу. - Таке відчуття, що я восьмидесятилітня стара шкапа. Напевно, тут і там час тече по-різному.

- Чарлі, а що ти зробиш у першу чергу, коли повернешся? - гучно поцікавилася у мене одна з дівчат, ніколи не приховучи своєї неприязні до мене. Я ж в свою чергу, ніколи не приховувала своєї думки про неї. Хоча ... хто знає, може тепер і я стала схожою на одну з тих тварюк, знущання яких мені доводилося тут терпіти.

- Для початку спробую уникнути зустрічі із посильним батька і відправлюся додому своїм ходом. Тому що просто чекаю не дочекаюся поквитатися зі своїм татусем за його особливу турботу, - сухо відповіла я крізь зуби.

- І що ти зробиш, спалиш маєток тепер вже повністю? - презирливо фиркнула вона. - А ось я збираюся затягнути у ліжко гарненького хлопця, і не вилізати з нього цілий тиждень! Потім знайду наступного і так далі! Мене просто вже трясе, коли я про це думаю, - помітивши, що я посміхнулась, Мойра загрозливо примружилася. – Що, хочеш сказати, що ти не така?! Що ти чимось краща за мене, га?! А може, мені наостанок все-таки позбавити тебе цноти?!

- Спробуй ризикнути, але тоді перш ніж зайнятися коханням хоч з яким-небудь самцем - тобі для початку доведеться зашивати свою розірвану пику! - огризнулася я, в будь-який момент готова до її кидка.

- Гаразд, Чарлі, ми з тобою ще зустрінемося. Не думай, що я забуду, - прошипіла Мойра, не бажаючи в останній день заробити покарання від наставниці і затриматися в цьому пеклі ще на пару діб.

    Прощатися з кимось особливої потреби не було, як і бажання побачити їх коли-небудь знову. Тут у мене не завелося нових подруг, ми всі тут одна для одної швидше за все були сусідками по камерам, ніж одногрупницями і нас об'єднувало лише одне спільне  нещастя - пансіонат Манакр.

О, він ще довго буде снитися мені в самих страшних жахіттях! Навіть ворогу я б не побажала опинитися в цих стінах. І вже тим більш, я не знаходила в собі сил пробачити це своєму батькові.

Я навіть не була впевнена, що за мною надішлють машину, що на мене все ще чекають вдома. Але повернутися в ті краї я хотіла зовсім не заради помсти, а по одній простій причині - я неможливо мріяла побачити Баса! Нехай навіть тепер в мої двадцять, коли наше розставання тривало довше, ніж роки нашої з ним дружби. Ні на що не сподіваючись, я всього лише хотіла поглянути на людину, якій я була щиро вдячна за мою внутрішню силу. Адже стільки років я була майже впевнена, що люблю його, і саме це шалене почуття допомогло мені, щуплій переляканій дівчині вижити і залишитися людиною.

Спочатку потягом, потім попутками. Мовчазну і похмуру мене не дуже й намагалися розговорити. Поважаю людей, у яких вистачає розуму не лізти не в свою справу. По-моєму, це правильно. Навіщо скажіть, будь ласка, колекціонувати чужі біди, коли людина не налаштована ними ділитися? Аби поговорити? Але з таким же успіхом можна послухати радіо.

У Манакрі жодна жива душа не знала про Баса, про мої почуття до нього, про мої божевільні мрії. Це була моя виплекана таємниця. Таємниця, якій я до сих пір зберігала вірність кожним своїм помислом.

Невелике селище, до якого прилягали ферми і наш маєток, абсолютно не змінилося за ці роки, хіба що люди, які траплялися мені на зустріч - виглядали незнайомими. Треба сказати, почувала я себе божевільною дикункою. Після стількох років ув'язнення - людський гомін цілого натовпу та шум машин вводили мене в стан загальмованої ейфорії. Хотілося дихати глибше, хотілося торкатися до всього - до поліцейського, до велосипеда, до хутряного манто якоїсь бабусі, до дитячої шапочки карапуза і навіть до усміхненого обличчя його щасливої матусі. Навколишнє життя п'янило мене до запаморочення.

Як водиться, найбільше пліток та новин завжди відомо місцевим бармену, пастору та шерифу. Я обрала першого, впевнено попрямувавши до дешевого бару.

- Ви не підкажете, сім'я Корвінів до сих пір живе неподалік? Дуже давно я якось була тут проїздом, хотілося б побачитися зі старими знайомими.

- Якщо ви, міс, знавали Корвінів, то вам повинно бути відомо, що вони не заводять собі друзів, - недовірливо зиркнув на мене бармен.

- Старші Корвіни так. Я хочу дізнатися про Себастьяна. Коли ви бачили його востаннє? - простягнувши бармену купюру, я з подивом помітила, що замість очікуваного жадібного блиску той спохмурнів ще більше.

- Не потрібні мені ваші гроші, міс, скажу лише, що Корвіни нікуди не поділися, а тепер забирайтеся поки біда сама не прийшла задарма!

Що ж і на тому спасибі. Дорогу на ферму Корвінів я знала прекрасно, я тисячу разів малювала її у своїй уяві, як і обличчя Баса.

Може й добре, що бармен попався чи то полохливий, чи то неговіркий. Навряд чи б мені хотілося почути про особисте життя Баса у всіх подробицях. Адже воно мало бути, у нього мабуть була вже якась наречена. Всі ці плітки та домисли мені точно ні до чого, я й так деколи з розуму сходила в стінах своєї в’язниці від думки, що забувши мене Бас давно закоханий в іншу дівчину.

Мені просто хотілося його побачити! Подивитися яким він тепер став, як повинно бути змужнів, і взагалі чи впізнає він мене.