Глава 1

«Я так тебе любила ... від самого дитинства.

Я вижила лише тому, бо черпала сили в своєму неприборканому почутті до тебе, дихала, тому що десь дихав ти, і посміхалася у темряві, знаючи, що коли-небудь зустрінуся з тобою знову. У своїх думках я наділила тебе усіма найкращими чоловічими якостями, тому що ти був цього гідний.

І ось одного разу, моя мрія все-таки здійснилась, щастя, дивлячись на мене твоїми очима, розгорнуло мені свої обійми, повертаючи мені мій втрачений всесвіт. В одному тільки твоєму імені вміщався весь мій світ Себастьяне! Ти дав мені зрозуміти, що я кохана тобою, і я стрімголов кинулася в цей вир, приймаючи досить дивні умови. Тоді я ще не знала, що не всім мріям дозволено збуватися, часом це дуже небезпечно. Доросле життя, не те, що бачиться підліткам, воно ставить тебе перед фактом відповідальності і вибору. Іноді, щоб довести свою любов - доводиться розлучатися, з болем, зі сльозами, з покаянням. Доводиться вирвати собі серце і закласти душу, щоб той, кого ти любиш – й надалі продовжував дихати. Той, кого любити більше не можна. У житті трапляються бурі, Армагедони великі та маленькі. Можна не помітити і опинитися на межі тієї злощасної прірви, борючись з бажанням перервати свої муки і стрибнути вниз. Мені ж пощастило зустріти того, хто не дозволив мені впасти. Знаєш, Себастьяне, зади нього, мабуть, варто було винести все те, що звалилося на мою долю»

***

Я ніколи не була особливо слухняною дочкою, але мій батько, мабуть, ненавидів мене навіть не за це. Особисто мені весь час здавалося, що він страшенно шкодував, що це не я потонула тоді замість мого брата.

Мій брат близнюк Генрі, потонув в річці Крут ще дитиною, коли нам було рівно по сім років. Говорили, що обставини його загибелі виявилися вельми дивними, але якими б вони не були - смерть Генрі обернулася для нашої сім'ї жахливою трагедією. Я дуже добре пам'ятаю той страшний день, коли непоправно зруйнувалося наше життя.

Це сталося ранньою весною. Сонце з ранку світило закликаючи і так  яскраво, Генрі кортіло запустити повітряного змія, якого йому подарували на наш день народження. Мені на відміну від нього подарували якусь дурну ляльку і я страшенно заздрила братові, тому й втекла разом із ним, щоб теж взяти участь у запуску.

У той фатальний день за нами доглядала місіс Нейт, а вона частенько любила подрімати після обіду, сидячи в старому кріслі навпроти вікна, гріючись в променях сонця, як старий жирний кіт. Ми з Генрі тихенько прослизнули до виходу, уявляючи себе шпигунами, і безмірно радіючи з того, що у нас вийшло втекти - помчали до берега. Там біля річки було більше відкритого простору, тим більше що минулого літа ми спостерігали як на цьому ж самому місці один хлопчисько безсовісно дражнячись, бігав по березі зі своїм змієм. ...

... Щось не вийшло, наш змій відмовлявся здійнятися вгору, а потім і зовсім безглуздо впав на середину річки. А так як річка все ще була покрита шаром темного важкого льоду - Генрі відправився за змієм пішки прямо по льоду. Я стояла на березі, ... я бачила, як він провалився під лід, ... як борсався. Жах і розгубленість просто прибили мене до місця, але потім, отямившись, я кинулася кликати на допомогу.

... На жаль, допомога прийшла надто пізно. Мій брат потонув.

Ось тоді і почався цей кошмар. Наш батько почорнівши від горя несамовито кричав на бідну місіс Нейт і навіть кілька разів ударив її по обличчю, а двох охоронців, які замість того щоб стежити за територією маєтку - грали у гаражі в карти, батько взагалі побив до напівсмерті, після чого я їх більше не бачили. А мама, ... мама немов заклякла у своєму горі, відгородившись від усього живого. Навіть від мене. Вона плакала годинами, втупившись в одну точку.

Мене перестали помічати взагалі, ніби мене не існувало, як ніби я теж потонула разом з Генрі.

Я була всього лише дитиною, гостро відчуваючи несправедливість, я теж по-своєму горювала, була налякана, але здавалося, нікому до цього діла не було, немов для них важливий був лише тільки Генрі. І я опинилася наданої сама собі або піклуванню прислугі.

Мама стала часто хворіти, батько пити, а через півроку після загибелі брата мама померла від журби, яка зжерла її зсередини. Після всього, що сталося батько замкнувся в собі остаточно. Іноді мені здавалося, що я була просто тінню, особливо я відчувала свою непотрібність у присутності батька. Він не дивився на мене, не розмовляв зі мною, навіть про людське око. Ось тоді мене й осінило, що він ненавидить мене за те, що я жива. ...

Ніколи в житті я не забуду тих пережитих відчуттів, того болю і самотності, які лягли на мої дитячі плечі. І якби не Бас, я не знаю, як би я вистояла в ті дні.

У найважчий період мого життя у мене несподівано з'явився друг, в якому я стала потребувати як у повітрі. Тому що Бас вмів сміятися і дуріти, а ще він умів уважно слухати, кумедно при цьому хмурячись. Він виявляв увагу і підтримку, і це при тому, що він сам був ще дитиною. Мені було вісім - йому десять, і зав'язалася наша дружба теж досить дивно.

Не отримавши на свій восьмий день народження ні подарунків, ні поздоровлень, ні навіть найменшої уваги - я втекла з дому, зовсім впевнена в тому, що мене ніхто не кинеться шукати, що вони навіть не помітять моєї відсутності. Я дуже довго йшла, моєю метою були руїни старої фортеці. Чому я хотіла потрапити саме туди?

Про фортецю Ерімор ходили пробираючи до остраху легенди - про духів, які тягнуть людей у потойбічний світ, про привидів, про заточених там у камень відьмаків, про нечисть, що ховається у тих руїнах. І я попрямувала туди не тому що була відважною, а тому що хотіла, щоб який-небудь привид забрав на той світ і мене, якщо вже тут я нікому не була потрібна.