Наступні кілька питань були вже легшими. Принаймні для Рана. Дара ж так і не змогла викинути з голови, як він завмер, тож питала навмання і швидше, ніж встигала подумати.
Улюблена погода? Гроза, звісно, бо тоді всі сидять удома і ніхто нікуди не тягне. А ще потім класний запах. Улюблена книжка? Тут Ран чесно визнав, що улюбленої в нього немає. Зате є та, яку він ненавидить з дитинства: якийсь товстелезний трактат про історію зграй, від самої назви якого Дара позіхнула.
— Серйозно? Ти читав історію зграй? Добровільно?
— Ненавидів, — нагадав Ран. — Добровільністю там і не пахло
Дара вже хотіла запитати, хто ж його тоді змушував. Але в озері щось плеснуло, вона озирнулася, і поки шукала очима рибу чи жабу, питання кудись поділося. А на язику вже крутилося інше.
— Улюблений спосіб уникнути занудної книжки
Ран глянув на неї трохи довше, ніж було потрібно, ніби чекав зовсім іншого питання. Але відповів:
— Сказати, що прочитав, і переказати зміст зі слів того, хто справді прочитав
— Шахрай
— Стратег, — виправив він і підкинув шишку. — Моя черга. Улюблена ідея з тих, що висять у тебе по всій кімнаті
Дара здивовано кліпнула.
— Звідки ти…
І тут же замовкла. Ну звісно. Він же стояв посеред її кімнати, де таблиці, графіки й записи висіли на кожній стіні.
Нахаба. І коли він взагалі встиг усе це роздивитися, якщо тато вже стукав у двері?
Вона хотіла відповісти щось розумне. Назвати ту, з онлайн-оплатами, яка на папері виглядала найпереконливіше. Чи ту, над якою сиділа минулого тижня до світанку. Але в лісі було так тихо, а Ран дивився не з насмішкою, а так, ніби справді чекав відповіді.
— Жодна, — тихо сказала вона. — Я записала їх штук двадцять. І жодна не… не горить, розумієш? Я знаю, що вони непогані. Я все порахувала. Але коли уявляю, що займатимуся цим наступні десять років, мені хочеться піти спати
Вона нікому цього не казала. Навіть собі вголос.
— Значить, це ще не твоя ідея, — просто сказав Ран.
— А якщо моєї взагалі не буде?
— Буде. Ти ж не з тих, хто здається, бо втомилася рахувати
— Ти мене не знаєш
— Я знаю, що ти за один вечір відшила половину зграї, а одного хлопця змусила на очах усієї зали пояснювати, чому ти не предмет меблів, — Ран знизав плечима. — Мені вистачає
Дара пирхнула. Але всередині щось тепле дуже обережно вмостилося зручніше, ніби кошеня на новому місці.
Зв'язок тут ні до чого, трава ж діє. Отже, це просто вдячність. Звичайна вдячність людині, яка не засміяла її двадцять негорящих ідей. І нічого більше.
Небо над озером почало сіріти, і Дара з невдоволенням зрозуміла, що їй час додому. Звідки взялося невдоволення і чи це взагалі було воно дівчина вирішила не думати.
— Мені пора, — сказала вона, підводячись і обтрушуючи штани від хвоїнок.
— До завтра, сонце
— Не називай мене так
— Як скажеш, — слухняно погодився Ран. І по його усмішці було чудово видно, що завтра він назве її так знову.