Розділ 50

Каспіан дивився на мене якимось дивним поглядом. Не зверхньо, як тоді в саду, і не насмішкувато, як зазвичай. Від цього погляду всередині стало якось неспокійно. Тепло повільно розлилося грудьми, а я ніяк не могла зрозуміти, що зі мною відбувається. Він усміхався так щиро, що я зовсім невчасно зловила себе на тому, що вже кілька секунд безсоромно розглядаю його обличчя.

— Якщо ти не плануєш повертатися додому, то, може, хоча б дозволиш мені понести твій кошик?

Не чекаючи відповіді, він обійшов мене й обережно стягнув важкий кошик із моїх плечей. Я вже хотіла заперечити, але лямки перестали боляче врізатися в шкіру, і я лише тихо видихнула. Плечі пекли так, ніби з них щойно зняли добрий мішок каміння.

— То куди нам іти?

Він легко перекинув кошик собі на плече, ніби той майже нічого не важив, і знову подивився на мене. Його брови кумедно піднялися вгору, а усмішка стала ще ширшою.

— Нам... нам у північну частину лісу.

Я сама не зрозуміла, чому почала затинатися. Серце гупнуло так сильно, що мені здалося, ніби він зараз почує. Щоки миттєво налилися жаром.

Каспіан примружився й зробив пів кроку ближче.

— Ти почервоніла?

Я завмерла.

Він нахилився ще трохи, уважно вдивляючись мені в обличчя. Від нього пахло милом, нагрітою сонцем тканиною, чоловічим потом... і чомусь бузком.

Бузком?

Я ледь насупилася. Бузок давно відцвів. Звідки тоді цей запах?

— Ти себе добре почуваєш?

Усмішка зникла з його обличчя, поступившись щирому занепокоєнню.

Я поспіхом відвела погляд.

— Н-ні... Просто спекотно.

Мені зовсім не хотілося, щоб він дивився на мене так уважно. Здавалося, ще трохи — і він помітить, як шалено калатає моє серце.

— Чого стоїш? Пішли. Нам ще далеко.

Я різко розвернулася й швидко закрокувала стежкою, намагаючись втекти не стільки від нього, скільки від власних дивних відчуттів.

— Як скажеш, — почувся за спиною його веселий голос.

За мить він уже йшов поруч, а я відчувала, що він досі усміхається.