- Глава 13.1 -

– Поліна з тобою не зв'язувалася?

Запитання звучить спокійно, але я одразу розумію, наскільки важлива для нього відповідь.

Я повільно хитаю головою.

– Ні.

– Жодного повідомлення? – хмуриться. – Жодного дзвінка?

Я витримую його погляд.

– Якби вона написала чи зателефонувала, я б вам сказала.

Лев мовчки киває, але я бачу, що цього недостатньо. Він ніби давно прокручував цю розмову в голові й тепер поступово переходить до того, що насправді хотів сказати.

– Ти повинна розуміти одну річ, Дарино, – його голос стає трохи твердішим. – Поліна має відповісти за те, що зробила.

Я мовчу, бо й сама це знаю.

– Я розумію, що вона твоя сестра, – продовжує він. – І розумію, що тобі важко це чути. Але вона викрала дитину.

Він не підвищує голос. Не звинувачує мене. Лише констатує факт.

– Це кримінальний злочин. Не помилка. Не дурість. Не емоційний вчинок.

Я опускаю очі. Кожне його слово боляче б'є по мені, хоча жодного з них я не можу заперечити.

– Тому я хочу попросити тебе лише про одне.

Я знову дивлюся на нього.

– Якщо Поліна вийде з вами на зв'язок – одразу скажи мені, – він робить коротку паузу. – Це дуже важливо.

Я повільно киваю.

– Скажу.

Лев уважно вдивляється в моє обличчя, ніби перевіряє, чи справді я говорю щиро.

– І справа не лише в Маркові, – додає і важко видихає. – Людина, яка одного разу викрала дитину, може зробити це знову. Розумієш?

У мене мороз проходить шкірою.

Я завмираю.

Навіть не через самі слова. Через те, що ця думка жодного разу не приходила мені в голову.

– Вона любить легкі гроші, – тихо говорить Лев. – Саме тому погодилася на сурогатне материнство.

Я нічого не відповідаю.

– І хто сказав, що зараз вона не робить те саме?

У грудях щось боляче стискається від цього запитання. 

– Ніхто не знає, де вона, – його голос залишається спокійним. – І не факт, що вона зараз знову не вагітна чужою дитиною.

Я різко вдихаю. Перед очима миттєво виникає Поліна. Усміхнена. Безтурботна.

Знову обіцяє, що цього разу все буде добре. Знову когось обманює. Знову думає лише про гроші.

І вперше за весь цей час мені стає по-справжньому страшно. Не за себе. За чиюсь іншу дитину. За іншу сім'ю, яка може пройти через те саме пекло.

Я повільно прикладаю долоню до грудей. Серце б'ється так швидко, що здається, ніби зараз вирветься назовні.

– Я... навіть не думала про це… – голос звучить зовсім тихо. – Мені здавалося, після всього, що сталося, вона більше ніколи...

Я не закінчую речення, бо сама більше не вірю в нього. Поліна впала в моїх очах настільки низько, що тепер я вже не знаю, на що вона здатна.

Розуміння цього накриває мене важкою хвилею. Я відчуваю, як до очей підступають сльози.

Не хочу плакати. Не перед Левом. Не через Поліну. Але нічого не можу з собою зробити.

Саме в цю мить я відчуваю легкий дотик. Здивовано опускаю погляд і бачу, що Лев несподівано накриває мою руку, яка лежить на столі, своєю долонею.

Теплою. Великою. Його дотик триває лише мить, але я все одно завмираю від несподіванки. Він теж ніби усвідомлює, що зробив, але руки не прибирає.

– Мені шкода, – тихо говорить він.

Я повільно піднімаю на нього очі. Вперше за весь час нашого знайомства в його голосі немає ні холоду, ні недовіри. Лише щира втома.

– Справді шкода, – він ненадовго заплющує очі, ніби сам згадує ті місяці. – Але я змушений думати насамперед про інтереси свого сина.

Його пальці ледь помітно стискають мою руку.

– Ти повинна зрозуміти мене. Ці дев'ять місяців були для мене справжнім пеклом. Я щодня прокидався з думкою, чи живий він. Чи його годують. Чи не плаче він зараз десь у чужому домі. Чи не сталося з ним чогось непоправного.

Він важко ковтає.

– І винуватицею цього пекла була твоя сестра.

Між нами западає тиша. Я не намагаюся виправдовувати Поліну, бо більше не можу. Лише дивлюся на його долоню поверх моєї й раптом усвідомлюю, що вперше за весь цей час він торкнувся мене не для того, щоб відштовхнути, зупинити чи змусити щось зробити.

А щоб підтримати. І чомусь саме це змушує мої очі наповнитися сльозами ще сильніше.

Лев мовчки прибирає свою руку. Тепло його долоні зникає так само несподівано, як і з'явилося. Він повільно підводиться з крісла, на кілька секунд затримує на мені погляд, ніби хоче ще щось сказати, але врешті лише ледь помітно киває.

– Добраніч, Дарино.