- Глава 13 -

Дарина

Після тієї вечірньої розмови на терасі я щиро сподіваюся, що між нами з Левом нарешті щось зміниться. Не те щоб він раптом почав мені довіряти чи став доброзичливим. Ні. До цього ще дуже далеко. Але принаймні в його погляді більше немає тієї відвертої підозри, яка супроводжувала кожне моє слово в перші дні. 

Він уже не дивиться на мене так, ніби я будь-якої миті вихоплю Марка й побіжу до воріт. Можливо, нарешті зрозумів, що я – не Поліна. Що я не збираюся шкодити його синові. І навіть якщо колись захочу піти з цього будинку, то зроблю це сама, а не разом із дитиною.

Наступні кілька днів минають напрочуд спокійно. Настільки спокійно, що я навіть починаю звикати до нового ритму життя. Зранку Лев, як і раніше, їде до офісу. Щоправда, тепер він більше не повертається глибокої ночі. Під вечір я вже майже завжди чую, як на подвір'я заїжджає його автомобіль, і сама дивуюся, що починаю впізнавати звук його двигуна. 

Решту дня ми з Марком проводимо разом. Гуляємо територією, читаємо дитячі книжечки, хоча він поки що більше намагається їх пожувати, ніж слухати, граємося на килимі в дитячій, а коли він засинає, я відкриваю ноутбук і повертаюся до перекладів. 

Так минає день за днем. Спокійно. Майже затишно. Якби не високий паркан довкола маєтку й охоронці біля воріт, можна було б навіть забути, що я тут не зовсім за власним бажанням.

Найбільше ж змінюється сам Лев. Я помічаю це не одразу. Спершу він лише довше затримується в дитячій. Потім починає сам брати Марка на руки, хоча спочатку робить це трохи невпевнено, ніби досі боїться зробити щось неправильно. Але з кожним днем його рухи стають спокійнішими. 

Він уже не напружується щоразу, коли син тягнеться до нього. Навпаки, сам підходить ближче, забирає його в мене й носить будинком. Інколи сідає вечеряти, посадивши малого собі на коліна, і поки сам повільно їсть, тихо щось йому розповідає. Марк уважно дивиться на нього своїми великими синіми очима, час від часу щось белькоче у відповідь, ніби підтримує розмову. І щоразу, коли я спостерігаю за ними збоку, мені стає тепло.

Бо вони справді дуже схожі.

Я навіть не про зовнішність, хоча й тут усе очевидно. Те саме темне волосся. Та сама форма брів. Той самий уважний, трохи серйозний погляд, коли Марк чимось захоплюється. Іноді мені здається, що дивлюся на маленьку копію Лева. Тут навіть жоден тест ДНК не потрібен. Достатньо поставити їх поруч.

І саме тому я ще менше розумію Поліну.

Навіщо вона це зробила? Що вона взагалі хотіла отримати? Невже справді думала, що зможе шантажувати Лева? Що він просто мовчки заплатить ще раз, аби повернути власну дитину? 

А якщо навіть так, то навіщо потім залишила Марка мені? Вона ж чудово знала, що я ніколи не погодилася б на викрадення. Знала, що рано чи пізно правду все одно викриють. Що можуть знайти її. А разом із нею – і мене. І тоді відповідати доведеться нам обом.

Це не вкладається в голові. Чим більше думаю про сестру, тим менше її розумію. Наче все життя знала одну людину, а тепер виявилося, що поруч була зовсім інша.

Саме ці думки не дають мені спокою ще одного теплого вечора. Марк уже давно заснув після насиченого дня, а я, як і останніми днями, виходжу на терасу з ноутбуком. Надворі тихо. У саду ледве чутно сюркочуть цвіркуни, легкий вітер колише верхівки дерев, а свіже повітря допомагає краще зосередитися на роботі. Я відкриваю документ, занурююся в переклад і майже не помічаю, як минає час.

Лише звук кроків змушує мене підняти голову.

Лев виходить на терасу несподівано, тримаючи в руках дві великі чашки, від яких піднімається тоненька біла пара. Я вже машинально збираюся закривати ноутбук і вставати, але він легким рухом голови зупиняє мене.

– Не відволікайся.

Підійшовши ближче, він ставить одну чашку біля мене.

– Дякую, – тихо кажу, трохи розгублено дивлячись на гарячий чай.

Він нічого не відповідає. Обходить стіл, сідає навпроти, ставить другу чашку перед собою й кілька секунд просто мовчить.

Я теж мовчу. Не знаю, чи варто щось говорити. Не знаю, навіщо він прийшов. Але дивне відчуття підказує, що цього разу він вийшов на терасу не випадково. І, схоже, не лише заради чаю.

Я ще кілька секунд дивлюся на чашку, від якої повільно підіймається пара, а тоді переводжу погляд на Лева. Він мовчить, не поспішає починати розмову, лише дивиться кудись у темряву саду, ніби збирається з думками. Мені вже починає здаватися, що він просто захотів випити чаю не на самоті, коли я все ж порушую тишу:

– Ви хотіли чогось?

Лев повільно повертає голову.

– Так.

Коротка відповідь і знову мовчання. Я терпляче чекаю. Уже встигла зрозуміти, що він не з тих людей, які легко говорять про важливе. Особливо якщо це стосується Марка.

Він кілька секунд водить пальцем по краю чашки, а тоді нарешті підіймає на мене погляд.

– Я хотів поговорити.

Усередині все мимоволі стискається. Чомусь мені здається, що ця розмова мені не сподобається. І, як виявляється за кілька секунд, інтуїція не підводить.