- Глава 5 -

Я не сплю всю ніч. Не можу. Навіть не намагаюся.

Спочатку просто сиджу на підлозі біля порожнього ліжечка, міцно обійнявши коліна руками. Потім ходжу квартирою, сама не розуміючи навіщо. Машинально складаю випрані дитячі речі, поправляю ковдрочку, яка вже нікому не потрібна, прибираю пляшечку зі столу, хоча Єгорчик більше ніколи з неї не питиме.

Мені здається, що я досі чую його. Його сміх. Його плач. Його тихеньке белькотіння. Кілька разів навіть завмираю посеред кімнати, бо здається, що він ось-ось прокинеться й покличе мене.

Але квартира зустрічає лише тишею. Такою страшною, що від неї хочеться затулити вуха.

Телефон майже не випускаю з рук. Раз за разом набираю номер Поліни, але щоразу відповідь однакова – телефон вимкнений.

Під ранок я вже перестаю плакати. Сльози ніби закінчуються. Залишається лише дивна порожнеча.

Коли годинник показує рівно восьму ранку, я знаходжу в списку контактів номер Олени й натискаю виклик. Вона відповідає майже одразу.

– Дашо, ти чого так рано телефонуєш? 

Я мовчу кілька секунд збираючись з силами. 

– Ти можеш... приїхати?

Мій голос настільки тихий і зламаний, що вона більше нічого не запитує. Одразу розуміє, що сталася біда. 

– Буду за двадцять хвилин.

Вона кидає слухавку, а я чекаю, готова рвати на собі волосся від болю та безвиході. 

Рівно через двадцять хвилин у двері дзвонять. Я відчиняю майже одразу. Олена переступає поріг, уважно дивиться на мене – і я бачу, як її обличчя миттєво змінюється.

Напевно, виглядаю жахливо. Очі опухли від сліз. Волосся недбало зібране. На мені все той самий домашній одяг, який я навіть не переодягала після вчорашнього вечора.

– Господи… – Вона тихо видихає. – Даринко... що сталося?

І цього вистачає. Усе, що я так довго стримувала, руйнується за одну секунду.

Я роблю крок уперед, майже падаю в її обійми і знову починаю плакати. Гірко. Так, ніби разом зі сльозами з мене виходить увесь біль останньої доби.

– Тихо... тихо...

Олена міцно обіймає мене, гладить по спині, зовсім як колись у студентські роки, коли мені було особливо важко.

– Розкажи мені, що сталося.

Я не можу відповісти одразу. Лише кілька хвилин потому ми проходимо до кімнати. Олена робить кілька кроків і завмирає. Її погляд падає на дитяче ліжечко. Вона повільно озирається довкола.

На комод. На іграшки. На маленький стільчик. І знову дивиться на мене.

– Дашо, – її голос стає тихішим. – А де Єгорчик?

Я відчуваю, як у грудях знову все стискається.

– Його… – мені доводиться ковтнути клубок у горлі. – Його забрали.

Олена кілька секунд просто дивиться на мене, наче не розуміє змісту почутого.

– Хто забрав?

Я повільно сідаю на край дивана і починаю розповідати все, що сталося зі мною за останні дванадцять годин. Коли я закінчую, у квартирі надовго западає тиша. Олена повільно сідає поруч. Її обличчя залишається блідим.

– Я… – вона важко видихає. – Я вже не знаю, чим мене ще може здивувати Поліна.

Я заплющую очі.

– Не треба… – прощу її мовчати, бо слухати це надто боляче. 

– Ні, треба.

У її голосі немає злості на мене, лише гірке розчарування Поліною. 

– Даринко, це ж викрадення дитини. Справжнє викрадення, – кожне її слово боляче ріже слух. – І знаєш, що найстрашніше? Твоя сестра підставила не тільки себе. Вона підставила тебе. Ти дев'ять місяців виховувала чужу дитину, навіть не знаючи правди. Якщо той чоловік сказав правду, то він ще, виходить, виявився дуже стриманим.

Я здивовано дивлюся на неї.

– Даринко, він міг одразу викликати поліцію. І тоді тобі довелося б пояснювати дуже багато.

Я нічого не відповідаю, тому що розумію – вона має рацію.

– Ти телефонувала Поліні? – питає. 

– Усю ніч, – я гірко всміхаюся. – Разів двадцять. Телефон вимкнений. Я не знаю, де її шукати.

Між нами знову западає тиша. Густа та гнітюча. Але через кілька хвилин Олена тихо бере мене за руку.

– Можливо… – вона довго підбирає слова. – Можливо, Єгорчикові справді буде там краще.

Я різко піднімаю голову і хочу заперечити, але вона мене зупиняє:

– Послухай мене. Судячи з усього, цей Лев Горський – дуже заможний. Він – його батько. Зможе дати йому все необхідне. Хороших лікарів. Освіту. Майбутнє.

Я відвертаюся і знову ковтаю сльози. 

– Тобі потрібно поступово змиритися. Якщо так подумати, він навіть не був твоїм кровним родичем.

Я різко повертаюся до неї.

– І що? – мій голос зривається. – Це щось змінює? Ти сказала... я позбулася тягаря, але Єгорчик ніколи не був для мене тягарем. Ніколи.