- Глава 12 -

– І довго ти збираєшся так “допомагати”? – питаю, а Дарина миттєво опускає погляд на клавіатуру.

– Доти, доки він мене потребує.

Відповідь звучить надто швидко, ніби вона вже давно її для себе вирішила.

– А потім?

На мить її пальці завмирають над клавішами.

– А потім ви скажете мені піти.

У її голосі немає образи, лише тиха констатація факту. Саме так ми домовилися. Саме цього я хотів. Щоб вона залишилася на короткий час, допомогла Маркові звикнути до мене, а потім зникла з нашого життя.

Та чомусь зараз, сидячи навпроти неї на терасі, я вперше відчуваю, наскільки жорстоко це звучить.

Я нічого не відповідаю. Дарина теж мовчить, а між нами знову зависає тиша. Проте цього разу вона не здається такою ніяковою, як удень біля коляски. Швидше важкою. Наповненою тим, що жоден із нас не хоче вимовляти вголос.

Я переводжу погляд на ноутбук.

– Що ти робиш?

Вона, здається, не очікує запитання.

– Працюю.

– Це я вже зрозумів.

Дарина вагається, а тоді трохи розвертає екран до мене. На ньому відкритий великий текст іноземною мовою й окреме вікно з її перекладом.

– Перекладаю технічну документацію для компанії. У мене є термін, і я не хочу підводити замовника лише тому, що моє життя раптом перевернулося.

Я ковзаю поглядом по рядках, майже нічого не читаючи. Насправді мене дивує інше. Вона приїхала сюди практично без речей, не знаючи, скільки залишиться, побачила Марка після розлуки, вислухала мої погрози, а ввечері просто відкрила ноутбук і повернулася до роботи. Наче звикла виживати в будь-яких умовах.

– Ти могла б відмовитися від замовлення, – кажу.

– Могла б. Але не хочу.

– Чому?

Вона злегка знизує плечима.

– Тому що робота – це єдине, що в моєму житті зараз залежить тільки від мене.

Її відповідь змушує мене замовкнути.

Я дивлюся на Дарину й раптом розумію, що вона теж тут не за власним бажанням. Так, вона погодилася відразу. Сама зібрала речі й поїхала зі мною. Але зробила це лише заради Марка. Все інше вона втратила за один день: дім, звичний ритм, свободу вийти за ворота без дозволу, можливість планувати хоча б наступний тиждень. І тепер чіпляється за роботу так само, як я чіпляюся за офіс, бо там усе зрозуміло й підконтрольно.

Ця схожість дратує. Можливо, саме тому я залишаюся сидіти навпроти, хоча давно мав би піти.

– Працюй, – нарешті кажу. – Я не заважатиму.

Дарина дивиться на мене з явним подивом.

– Ви залишитесь тут?

Запитання виривається в неї раніше, ніж вона встигає стриматися.

– Це моя тераса, – сухо нагадую.

Вона миттєво відводить очі.

– Звісно.

Я беру зі столу серветку, витираю краплю чаю, яку вона пропустила, і дивлюся в сад. Дарина через кілька секунд знову починає друкувати. Клацання клавіш заповнює тишу, змішуючись із вечірнім шелестом листя.

І несподівано я ловлю себе на тому, що вперше за дуже довгий час мені не хочеться тікати з власного дому.

Деякий час Дарина справді працює, а я просто сиджу навпроти й дивлюся в темряву саду, намагаючись хоча б ненадовго впорядкувати думки. Проте вони розбігаються в різні боки, чіпляються одна за одну, повертають до Марка, до Валерії, до дев’яти місяців пошуків, а потім несподівано знову до дівчини, яка сидить навпроти мене й швидко друкує щось на клавіатурі.

У якийсь момент я повертаю голову й помічаю, що Дарина теж дивиться на мене.

Наші погляди зустрічаються лише на секунду, але вона одразу ніяковіє, швидко опускає очі до екрана й удає, що страшенно зацікавлена рядком, який щойно перекладала. Пальці зависають над клавіатурою, а на щоках з’являється ледь помітний рум’янець. 

Я мимоволі усміхаюся. Зовсім трохи, лише кутиками губ, але все ж усміхаюся, бо в цю мить вона виглядає несподівано мило. Не небезпечною. Не хитрою. Не схожою на жінку, яка планує втечу з моїм сином. Просто розгубленою дівчиною, яку спіймали на тому, що вона задивилася.

І саме це знову змушує мене насторожитися.

Я досі не знаю, чи вона справді така, якою здається. Чи все це – природна поведінка, чи добре продумана гра. Поліна теж уміла дивитися чесними очима й говорити правильні слова. Вона теж викликала довіру, і саме тому зуміла так довго водити всіх за ніс. Дарина може бути іншою. Усі факти говорять, що вона інша. Але я вже не здатен покладатися лише на враження.

Та цікавість усе одно перемагає.

Я трохи нахиляюся вперед, спираюся передпліччями на стіл і кілька секунд мовчки дивлюся на неї, поки вона не витримує й знову піднімає очі.

– Як тобі вдалося дев’ять місяців самій виховувати маленьку дитину? – питаю прямо. – Без досвіду. Без будь-яких знань. Ти ж до цього навіть не мала справи з немовлятами.