- Глава 11.1 -

Я не хотів погоджуватися. Мене лякала сама думка, що дитина з’явиться на світ тоді, коли її матері вже не буде поруч.

Але це було її останнє велике прохання. І я поступився.

Ми пройшли всі необхідні процедури, створили кілька ембріонів і заморозили їх. Тоді мені здавалося, що часу ще багато. Що лікування допоможе. Що Валерія сама встигне побачити, як інша жінка виношує нашу дитину, буде поруч під час вагітності, обиратиме ліжечко й сперечатиметься зі мною через ім’я. Але хвороба виявилася швидшою.

Після її смерті я довго не міг навіть думати про ембріони. Будь-яка згадка здавалася зрадою. Наче я намагався продовжити наше життя без неї. Та згодом зрозумів: відмова була б ще більшою зрадою. Вона хотіла цього. Вона залишила мені не обов’язок, а шанс. Можливість дати життя нашій дитині.

Я погодився на сурогатне материнство, бо хотів виконати її волю. Хотів врятувати хоча б цю частину нашого майбутнього.

Та навіть у найгірших думках не міг уявити, до чого все це призведе. Що жінка, якій ми заплатимо за те, щоб вона лише виносила дитину, викраде її після народження. Що я дев’ять місяців не знатиму, де мій син. Чи годують його. Чи здоровий він. Чи не віддали його комусь іншому. Чи взагалі живий.

Тепер Марк тут. У цьому будинку. Спить у кімнаті, яку колись обирала для нього Валерія, навіть не знаючи, хто саме в нас народиться. Дихає. Усміхається. Стискає пальцями край мого піджака. Дивиться на мене її очима.

А я не знаю, як із цим жити. Не знаю, як стати для нього батьком, якщо до сьогодні навіть не тримав його на руках. Не знаю, як надолужити дев’ять місяців, яких у нас не було. Як навчити його довіряти мені. Як перестати боятися кожного плачу й не сприймати його як доказ того, що я запізнився у власне батьківство.

У мене немає досвіду. Немає Валерії, яка, я впевнений, знала б, що робити.

Є лише величезний будинок, дев’ятимісячна дитина, яка мене не знає, і дівчина, яка стала для мого сина цілим світом, поки я його шукав.

Я заплющую очі й сильніше притискаю долоні до плитки. Вперше за довгий час мені хочеться не керувати, не наказувати й не контролювати. Мені хочеться, щоб хтось просто сказав, як правильно.

Як не зламати те єдине, що залишилося мені від жінки, яку я любив понад усе.

Після душу ще кілька хвилин стою перед відчиненою шафою, не особливо розуміючи, що саме шукаю. Зрештою, дістаю звичайну темну футболку й домашні штани, одягаюся швидкими рухами й виходжу з кімнати. Вода трохи змила втому з тіла, але думки так і залишилися важкими, наче їх неможливо змити нічим. 

Я спускаюся на перший поверх, прислухаючись до будинку, і майже одразу ловлю себе на тому, що чекаю почути Марка. Його белькотіння, плач, будь-який звук, який підтвердив би, що він справді тут. Та в маєтку дивно тихо. Настільки тихо, що я навіть зупиняюся посеред холу й кілька секунд просто слухаю. Ні кроків на другому поверсі, ні голосів, ні тихого дитячого сміху. Лише рівне гудіння вентиляції та приглушений дзенькіт посуду десь у кухні. 

Уже збираюся розвернутися й знову піднятися до кімнати сина, щоб самому переконатися, що з ним усе гаразд, коли помічаю м’яке світло, яке падає крізь скляні двері на терасу. Воно відразу привертає увагу, і я змінюю напрямок, сам не до кінця розуміючи, чому замість дитячої йду туди.

Відчиняю двері й виходжу надвір. Вечірнє повітря виявляється прохолоднішим, ніж очікував, а тераса залита теплим світлом настінних ламп. За великим столом сидить Дарина. Вона підібрала під себе ноги, схилилася над ноутбуком і швидко клацає по клавіатурі, настільки зосереджена, що не одразу помічає мою появу. 

Поруч димиться чашка з чаєм, на екрані миготять рядки тексту, а волосся зібране в недбалий пучок, у який вона чомусь встромила звичайний олівець. Виглядає це дивно, але цікаво. Ніби вона не чужа дівчина, яку я поселив тут лише через необхідність, а людина, що давно звикла працювати вечорами саме за цим столом. Ця думка мені не подобається, але відвести погляд від неї теж не виходить.

Дарина піднімає голову лише тоді, коли я роблю ще кілька кроків. Помітивши мене, здригається так сильно, що ліктем зачіпає чашку. Гарячий чай вихлюпується на стіл і швидко розтікається темною калюжею.

– Чорт, – тихо видихає вона, а тоді майже відразу підводиться. – Вибачте.

Вона хапається за серветки, які лежать з іншого краю столу, і починає поспіхом витирати поверхню, водночас намагаючись відсунути ноутбук подалі від вологи. Рухи метушливі, нервові, ніби я застав її за чимось забороненим, а не просто за роботою.

– Марк заснув, – швидко пояснює вона, не дивлячись на мене. – Після прогулянки він завжди добре спить. Я перевірила його кілька хвилин тому. Усе гаразд. Просто вирішила трохи попрацювати, поки є час.

Я мовчки спостерігаю, як вона витирає останні краплі чаю, і сам не можу визначити, що саме відчуваю. Роздратування через її постійну напруженість поруч зі мною. Підозру, бо вона сидить із ноутбуком у моєму будинку й може листуватися з ким завгодно. Дивне полегшення від того, що Марк спокійно спить. І ще щось, чому я не хочу давати назву.

– Сідай, – кажу, хоча вона й так уже стоїть біля свого стільця.

Сам же опускаюся в крісло навпроти, чудово розуміючи, що не мав би цього робити. Міг просто уточнити, де син, і піти. Міг залишити її працювати. Міг узагалі не виходити на терасу. Але залишаюся.