- Глава 11 -

Я беру Марка з рук Дарини так обережно, ніби він зроблений зі скла. На одну коротку мить мені здається, що я забув, як дихати. Його маленьке тіло виявляється теплим, живим, трохи напруженим від незнайомого дотику, але він не відвертається й не починає плакати. Лише хапається крихітними пальцями за край мого піджака, стискає тканину так міцно, наче це єдине, що зараз утримує його поруч зі мною, і дивиться просто в очі. 

Я чекаю, що він ось-ось скривиться, почне шукати Дарину чи голосно закричить, але нічого не відбувається. Марк просто розглядає мене, наче намагається запам’ятати. Наче вперше дозволяє мені існувати у своєму світі не як чужому чоловікові, а як комусь, хто, можливо, колись стане важливим.

Він не плаче, і це вже здається майже дивом.

От тільки я сам не можу сказати про себе того самого. Очі миттєво печуть, перед поглядом усе трохи розпливається, а руки починають ледь помітно тремтіти. Я сильніше притискаю Марка до грудей, але не надто, боячись налякати, і дивлюся на його обличчя, знаходячи в ньому риси, від яких всередині все розривається. У лінії брів. У розрізі очей. У тому, як він трохи хмуриться, коли уважно щось розглядає. 

Там вона. Валерія. Моя дружина. Жінка, яка так мріяла про цю дитину, що могла годинами говорити про те, яким буде його волосся, чий характер він успадкує і хто з нас першим навчить його ходити. Вона хотіла тримати його на руках. Хотіла вдихати його запах. Хотіла ночами сидіти біля ліжечка й скаржитися, що він зовсім не дає їй спати, а потім усміхатися, бо навіть утома поруч із ним була б для неї щастям.

Я віддав би все, щоб вона зараз стояла поруч. Щоб побачила нашого сина. Щоб торкнулася його щоки. Щоб почула його дихання.

Але це неможливо.

Одна-єдина сльоза все ж виривається й повільно скочується по щоці. Я не встигаю відвернутися. Марк, здається, відчуває зміну в мені раніше, ніж я сам. Його маленьке обличчя напружується, губи тремтять, а тоді він тихо хникає. Цього достатньо, щоб мене охопила паніка. Я не хочу, щоб він плакав у мене на руках. Не зараз. Не в цей перший раз. Тому майже відразу повертаю його Дарині, надто поспішно, ніби рятую і його, і себе від чогось значно страшнішого за звичайний дитячий плач. Вона бере Марка впевнено, притискає до себе, а я швидко стираю сльозу тильною стороною долоні.

Вона, мабуть, помічає. Та мені байдуже.

Дарина – остання людина, якій я збираюся пояснювати свій стан. Вона нічого не знає про Валерію. Про наші роки разом. Про лікарні, аналізи, надії, які руйнувалися одна за одною. Про те, як жінка, яка завжди була сильнішою за мене, одного дня сиділа навпроти лікаря й мовчки стискала мою руку, почувши, що хвороба не залишить їй шансу самій виносити дитину.

– Це хороший знак, – тихо говорить Дарина, погойдуючи Марка. – Він не злякався вас.

Я дивлюся на неї, але нічого не відповідаю.

– Вам просто треба проводити з ним більше часу, – продовжує вона. – Він звикне. Я впевнена.

Я лише коротко киваю. Не довіряю голосу. Не хочу, щоб він зрадницьки затремтів так само, як руки. Тому розвертаюся й швидко йду до будинку, майже не відчуваючи під ногами доріжки. Позаду залишається її тихий голос, яким вона знову заспокоює Марка, але я не озираюся. Не можу. Бо якщо ще раз побачу сина, якого щойно тримав на руках уперше в житті, то навряд чи зможу втримати все, що роками ховав усередині.

Я піднімаюся сходами на другий поверх, проходжу коридором і зачиняюся у своїй кімнаті. Піджак злітає з плечей і падає на ліжко. За ним летить сорочка. Я розстібаю ґудзики різкими рухами, кілька разів помиляюся, ледь не відриваю один, але не зупиняюся. Хочу якнайшвидше позбутися одягу, що ще зберігає тепло маленького тіла й сліди пальців на тканині. Хоча насправді хочу протилежного – зберегти це відчуття назавжди.

У ванній вмикаю воду й стаю під душ, навіть не чекаючи, поки вона нагріється. Холодні струмені б’ють по плечах, змушують різко вдихнути, але за кілька секунд стають гарячішими. Я впираюся долонями в плитку, опускаю голову й завмираю. Вода стікає по волоссю, обличчю, спині, та не змиває нічого. Ні болю. Ні спогадів. Ні тієї миті, коли Марк простягнув до мене руки.

Дихати важко. Настільки, що доводиться стискати пальці, відчуваючи під ними холодну гладкість стіни, й нагадувати собі, як це робиться. Вдих. Видих. Ще один. Але кожен новий рух грудної клітки лише сильніше розворушує біль, який я роками тримав під замком.

Ми так хотіли цю дитину. Валерія хотіла її більше за все на світі.

Коли лікарі остаточно підтвердили, що через хворобу вона не зможе виносити вагітність, я був готовий відмовитися від цієї мрії. Мені не потрібні були діти, якщо ціною мала стати її остання надія чи ще більші страждання. Я говорив, що нам достатньо одне одного. Що ми можемо жити так. Подорожувати. Працювати. Бути сім’єю вдвох. Але Валерія лише сумно всміхалася, бо знала мене надто добре. Знала, що я говорю щиро, але так само знала, наскільки сильно сам мрію стати батьком.

Саме вона запропонувала створити наші ембріони й зберегти їх. Її яйцеклітини. Мій біоматеріал. Наша майбутня дитина, яку мала б виносити інша жінка, якщо Валерії вже не вистачить часу. Вона говорила про це спокійно, майже буденно, наче обговорювала документи чи розклад наступного лікування. Казала, що так частинка її все одно залишиться зі мною. Що одного дня я зможу тримати на руках нашого сина чи доньку й знати: ми все-таки встигли створити щось спільне, що переживе нас обох.