- Глава 10.1 -

Я розумію, що просто пройти повз не вийде. Міг би, звісно, кивнути Дарині, зробити вигляд, що страшенно поспішаю, і сховатися за дверима будинку, як робив це останні кілька днів з усім, що викликало в мені занадто багато почуттів. Але не цього я хотів, повертаючись додому. Не для того дев’ять місяців перевертав міста, наймав людей, піднімав старі зв’язки й не спав ночами, щоб тепер тікати від власного сина лише тому, що не знаю, як до нього наблизитися. 

Тому змушую себе рушити вперед. Кожен крок дається дивно важко, хоча між нами всього кілька метрів. Дарина помічає мене майже одразу, і зміна на її обличчі відбувається настільки швидко, що її неможливо не помітити. Ще секунду тому вона усміхалася Маркові, щось тихо говорила йому, поправляючи іграшку в колясці, а тепер губи стискаються, плечі напружуються, пальці сильніше обхоплюють ручку. Наче моя поява змушує її миттєво зібратися й чекати удару.

Мені це не подобається. Не тому, що мене хвилює її ставлення, принаймні саме це я намагаюся собі довести, а тому, що така реакція одразу підіймає всередині тривогу. Я впустив її у свій дім. Дозволив бути поруч із Марком. Дав доступ до дитини, яку шукав майже рік, і все одно не можу позбутися думки, що вона може скористатися першою ж можливістю. Що вже думає, як вийти за ворота. Кому подзвонити. Як зв’язатися з Поліною. Як забрати Марка й зникнути так само, як це зробила її сестра.

Я збільшив охорону. Тепер на території вдвічі більше людей, камери переглядають постійно, а біля воріт чергують ті, кому я довіряю не перший рік. Вона фізично не зможе вийти звідси з дитиною непоміченою. Я знаю це. Сам усе перевірив. Віддав чіткі накази. 

У мене немає жодної реальної причини хвилюватися, але хвилювання не підкоряється логіці. Воно живе десь під ребрами, важке й липке, і щоразу, коли бачу Дарину поруч із сином, нагадує: вона вже стала для нього важливішою за мене. Якщо захоче забрати, він навіть не плакатиме. Навпаки, сам потягнеться до неї.

Я зупиняюся поряд і переводжу погляд на коляску.

– Як Марк?

Голос звучить рівно, майже сухо, хоча всередині все стискається від самого факту, що мені доводиться питати іншу людину, як почувається мій син.

– Усе добре, – відповідає Дарина. – Він поїв, трохи поспав, а тепер ми гуляємо.

Я киваю, наче цієї короткої відповіді достатньо, хоча хочеться запитати ще сотню речей. Що він їв. Скільки спав. Чи плакав. Чи сміявся. Чи шукав її, коли прокинувся. Чи хоча б раз згадав мене у своєму маленькому світі, хоча я прекрасно розумію, наскільки безглузде останнє запитання. 

Але слів не знаходжу, і між нами повисає незручна тиша. Дарина стоїть по один бік коляски, я – по інший, а між нами лежить мій син, і я раптом почуваюся чужим навіть у цій простій сцені. Це викликає таку лють на самого себе, що я стискаю пальці, намагаючись не показати нічого на обличчі. Не подобається ця пауза. Не подобається власна розгубленість. Особливо не подобається, що всі ці дивні, незнайомі відчуття викликає людина, яка має бути мені найближчою.

Дарина, здається, відчуває мою напругу. Вона нахиляється, розстібає ремені й легко підхоплює Марка на руки. Він відразу тягнеться до неї, обхоплює маленькими пальцями край її кофти й притискається щокою до грудей. 

У неї все виходить настільки просто, без жодних сумнівів, що всередині знову щось боляче стискається. Вона не думає, куди покласти долоню, як підтримати спину, чи не зробить йому боляче. Просто бере – і він одразу заспокоюється в її руках. А я стою навпроти й дивлюся, ніби намагаюся зрозуміти іноземну мову, яку колись мав знати від народження.

Хочеться відступити. Сказати, що в мене справи, і піти до будинку, поки ця картина не роздерла мене остаточно. Але саме в цей момент Дарина піднімає очі.

– Ви не хотіли б взяти його на руки?

Я завмираю.

Запитання настільки просте, що інша людина, мабуть, навіть не зрозуміла б, чому воно вибиває з мене повітря. Взяв би сина й усе. Хіба батькові потрібен дозвіл? Хіба це має бути подією? Та правда в тому, що я ще жодного разу не тримав Марка на руках. Від моменту, коли знайшов його, не зміг. Це звучить жалюгідно, смішно й абсолютно незрозуміло, навіть для мене самого, але мені було страшно. По-справжньому страшно. 

Не так, як під час складних переговорів, аварій, погроз чи місяців пошуків. Усе це я міг контролювати хоча б частково. Міг діяти, наказувати, виправляти. 

А що робити, якщо власний син опиниться в мене на руках і закричить? Якщо почне викручуватися, шукати Дарину, плакати так, ніби я роблю йому боляче? Я не впевнений, що витримаю це. Не впевнений, що після такого зможу зібрати себе докупи.

Тому стою мовчки й дивлюся на неї, не маючи жодного уявлення, що відповісти. Якщо розвернуся та піду, це виглядатиме так, наче Марк мені не потрібен. Наче я справді волію ховатися в офісі, а не бути батьком. Якщо ж простягну руки й він розплачеться – буде ще гірше. Я остаточно переконаюся, що для нього ніхто. Що кров і документи нічого не значать, коли ти пропустив усі перші місяці. Нехай не з власної вини, але пропустив.

Я стою, як останній ідіот, і ненавиджу себе в цю мить. За страх. За слабкість. За те, що не можу зробити найпростішого.

Дарина не тисне. Не повторює запитання й не дивиться з осудом. Лише робить невеликий крок у мій бік, і на її губах з’являється ледь помітна усмішка. Вона переводить погляд на Марка й говорить м’яко, спокійно, тим голосом, який він відразу впізнає.