- Глава 10 -

Лев

Додому я повертаюся вже на початку восьмої вечора, і в ту мить, коли автомобіль звертає з головної дороги до котеджного містечка, відчуваю, як втома остаточно навалюється на плечі. Останнім часом я працюю саме до такого стану – до головного болю, до важкості в очах, до моменту, коли думки починають плутатися, а тіло вимагає лише гарячого душу й кількох годин сну. Це давно стало звичкою. Повернутися настільки виснаженим, щоб не залишилося сил ні на спогади, ні на запитання, ні на ту порожнечу, яка роками зустрічала мене в кожній кімнаті цього будинку. 

Я заходжу сюди пізно, кидаю ключі на консоль у холі, підіймаюся нагору, змиваю з себе довгий день і лягаю спати, не дозволяючи собі дивитися навколо довше, ніж потрібно. Іншого способу жити тут я так і не знайшов.

Колись цей маєток мав стати нашим сімейним гніздом. Місцем, куди ми повертатимемося після довгих подорожей, робочих днів і галасливих вечорів. Домом, у якому звучатиме дитячий сміх, на кухні постійно пахнутиме свіжою випічкою Марії, а в саду стоятимуть розкидані іграшки, велосипеди й маленькі гумові чобітки після дощу.

Ми з дружиною самі обирали кожну кімнату. Сперечалися через колір стін, планували дитячу, хоча тоді ще навіть не знали, коли саме в нас з’являться діти. Вона хотіла щонайменше трьох, а я сміявся й говорив, що спершу варто впоратися хоча б з одним. Ми мріяли про велику сім’ю, про гучні сніданки, про свята, на які збиратимуться всі близькі, про життя, яке мало тривати десятиліттями.

Нічого цього не сталося.

Відтоді щоразу, коли перед автомобілем розсуваються високі ворота, серце стискається так, ніби хтось заново нагадує мені про все, що я втратив. Навіть через роки я іноді затримую подих, дивлячись на освітлений фасад, і на мить уявляю, що вона зараз вийде на ґанок. Усміхнеться. Схрестить руки на грудях і спитає, чому я знову так пізно.

Ця дурна, майже фізична надія зникає за секунду, але після неї в горлі залишається важкий клубок, який доводиться ковтати, перш ніж переступити поріг.

Після повернення Марка стало трохи легше. У будинку нарешті з’явилися дитячі речі. Пляшечки на кухні. Іграшки у вітальні. Тихий плач із другого поверху. Присутність живої маленької людини, заради якої колись усе це й будувалося. Але я досі не можу до кінця прийняти, що мій син справді вдома. Що його більше не потрібно шукати в чужих містах, переглядати записи камер, платити приватним детективам, перевіряти кожну зачіпку й щоразу повертатися до початку. 

Дев’ять місяців я жив лише однією думкою – знайти його. Не спав. Не зупинявся. Не дозволяв собі навіть припустити, що можу запізнитися.

А тепер, коли він нарешті поруч, я засиджуюся в офісі допізна.

Це настільки абсурдно, що іноді хочеться самого себе вдарити. Але я не знаю, що робити з власним сином. Не знаю, як підійти, щоб він не напружився. Як взяти на руки, щоб не почав плакати. Які слова говорити дев’ятимісячній дитині, яка дивиться на мене без найменшого впізнавання. 

Усе, що між нами мало виникнути природно, вкрали. Його перший погляд. Перша усмішка. Перші місяці, коли дитина вчиться довіряти голосу, запаху, дотику. Я біологічний батько, але для Марка – чужа людина.

Автомобіль повільно заїжджає на подвір’я, і я вже збираюся відвернутися від вікна, коли помічаю рух біля садової доріжки.

Дарина.

Вона штовхає коляску викладеною бруківкою, повільно обходячи клумбу. Я мимоволі випрямляюся й дивлюся уважніше. Чомусь був упевнений, що вона весь день проведе в дитячій, ні на крок не відходячи від Марка. Що замкнеться з ним у кімнаті, ніби намагаючись відгородитися від мого будинку й усіх людей у ньому. Але вона знову робить не те, чого я очікую.

Дарина гуляє з ним територією.

Вона рухається неквапливо, раз по раз нахиляючись до коляски. То поправляє ковдру, хоча надворі досить тепло. То простягає йому іграшку, яку він, судячи з усього, вже вкотре намагається викинути. То щось говорить та усміхається, абсолютно не помічаючи автомобіля, що зупинився неподалік. 

Я не чую її слів крізь скло, але бачу, як змінюється її обличчя. Усі сліди втоми, напруження й образи, які ще вранці робили її майже виснаженою, зникають, коли вона дивиться на Марка. Погляд стає м’яким. Усмішка – теплою. 

Водій уже виходить, щоб відчинити мені двері, але я не рухаюся. Продовжую дивитися.

Марк знову викидає іграшку, і вона падає просто на бруківку. Дарина зупиняє коляску, піднімає її, витирає серветкою й повертає назад. За кілька секунд усе повторюється, але вона не дратується. Лише хитає головою, щось весело каже йому, а потім сміється. І від цієї картини в мене раптом перехоплює подих.

Саме так усе й мало виглядати. Жінка з коляскою на подвір’ї. Дитина. Вечірнє сонце, яке лягає на доріжки й фасад будинку. Звичайна сімейна сцена, яку я стільки разів уявляв колись, що вона майже стала частиною пам’яті, хоча ніколи насправді не відбувалася.

Тільки біля коляски мала бути інша жінка.

Ця думка б’є різко й боляче. Я стискаю щелепи, намагаючись відвести погляд, але не можу. Дарина знову нахиляється до Марка, і він, здається, простягає до неї руки. Вона одразу зупиняється, розмовляє з ним, торкається пальцем маленького носа, а потім випрямляється й рушає далі. Спокійна. Природна. Наче гуляє тут не перший день, а все життя.