- Глава 9.1 -

– І ти їй не довіряєш, – робить висновок Стас.

Я гірко всміхаюся.

– А мав би?

Він нічого не відповідає.

– Поліна теж здавалася адекватною, – продовжую. – Під час усіх зустрічей була спокійною, ввічливою, слухала лікарів, виконувала рекомендації. Казала, що розуміє відповідальність. Що для неї це лише робота. Що не збирається втручатися в життя дитини після пологів.

Я стискаю пальці на ручці крісла.

– А потім викрала мого сина просто з лікарні.

Навіть зараз, через дев’ять місяців, згадка про той день змушує кров закипати. Порожня палата. Паніка персоналу. Камери, на яких видно, як Поліна виходить через службовий прохід із дитиною на руках. Кілька хвилин переваги, яких вистачило, щоб вона зникла. Довгі місяці пошуків. Десятки міст. Сотні людей. Постійне відчуття, що ще трохи – і я знайду їх, але щоразу слід обривався.

– Тому я не вірю Дарині, – додаю. – Принаймні поки що.

– Але ти перевірив її.

Це не запитання. Стас надто добре мене знає. 

Я киваю.

Звісно, перевірив. Ще до того, як вперше переступив поріг її квартири, на моєму столі вже лежало повне досьє. Де навчалася. Де працює. Скільки заробляє. Які має борги. З ким спілкується. Куди їздить. Чи були проблеми з законом. Чи переказувала гроші Поліні. Чи знала щось про сурогатне материнство.

– Вони обидві виросли в інтернаті, – кажу. – Дарина старша. Вона все життя тягнула Поліну за собою. Захищала, прикривала, витягувала з халеп. Там, де з’являлася Поліна, завжди лишалися проблеми, а Дарина потім розгрібала наслідки.

Стас спирається ліктями на коліна й уважно слухає.

– Після випуску Дарина працювала, навчалася, винайняла квартиру. Забрала сестру до себе. Оплачувала їй життя, поки та зникала на тижні й місяці. Поліна користувалася нею роками.

– І цього разу теж?

– Схоже на те.

Я встаю з-за столу й повільно підходжу до вікна. У голові знову виникає маленька квартира Дарини. Дешеві меблі. Акуратно складені дитячі речі. Запаси суміші. Іграшки. Ліки. Робочий ноутбук на кухонному столі. Усе говорило про те, що там справді жила дитина, за якою доглядали. Не просто тримали до слушного моменту. Не використовували для шантажу. Доглядали.

– Поліна привезла Марка до неї одразу після народження, – продовжую. – Залишила й зникла. Спочатку на кілька днів. Потім ще. У результаті Дарина виховувала його дев’ять місяців практично сама.

– І не звернулася до поліції?

– Вона вірила сестрі, або просто прикривала її. До того ж у них різні батьки, тому й прізвища різні. Саме тому мої люди спочатку не знайшли жодної зачіпки, поки не почали копирсатися у її минулому і дійшли до самого дитинства. Тоді й знайшли сестру. 

– Усе дуже неоднозначно, – зітхає Стас. 

– Саме тому й не довіряю їй. 

Але навіть вимовляючи ці слова, розумію, що вони вже не звучать так переконливо, як два дні тому. Бо є речі, які важко підробити. Її виснажений вигляд. Те, як вона знає кожну звичку Марка. Як відразу визначає, чому він плаче. Як він стискає пальцями її одяг та усміхається, щойно чує голос. 

Дитину справді можна змусити боятися, можна привчити до когось через постійну присутність, але Марк не просто звик до Дарини. Він їй довіряє.

– Знаєш, що мене найбільше дивує? – питаю.

Стас мовчки чекає.

– Вона могла відмовитися від нього.

– У якому сенсі? – хмуриться. 

– У прямому. Поліна залишила їй немовля без документів, без грошей, без пояснень. Дарина могла віднести його до лікарні. Викликати соціальні служби. Заявити, що сестра покинула дитину. Зрештою, могла просто вирішити, що це не її проблема.

Я знову дивлюся у вікно.

– Але не зробила цього. Працювала ночами, щоб купувати суміш і підгузки. Майже перестала виходити з дому. Кілька разів викликала лікаря за власний кошт. Відмовилася від частини замовлень, бо Марк хворів. Усі ці місяці Поліна десь гуляла, а Дарина фактично стала йому матір’ю.

Останнє слово застрягає в горлі.

Матір’ю.

Не за документами. Не за кров’ю. Але тією людиною, яка була поруч у найважливіші місяці його життя.

– І навіть зараз, коли вона знає правду, не просить грошей, – додаю. – Не торгується. Не вимагає дозволу називатися родичкою. Їй достатньо бути поруч.

Стас кілька секунд уважно дивиться на мене, а потім у його очах з’являється знайомий вираз.

– Мені здається, ти вже сам собі все пояснив.

Я повільно повертаю голову.

– Не починай, – карбую. 

– Я нічого не кажу, – він піднімає руки вгору наче здається. 

– Ти завжди щось дурне думаєш, навіть коли мовчиш.

Він усміхається, але швидко стає серйозним.

– Можливо, вона не схожа на сестру, Леве, – додає.