- Глава 9 -

Лев

Стук у двері відриває мене від документів, на яких я вже кілька хвилин бездумно тримаю погляд, але так і не можу прочитати жодного рядка. Відкидаюся на спинку крісла, проводжу долонею по обличчю й лише тоді дозволяю увійти. 

Двері майже одразу відчиняються, і в кабінеті з’являється Стас – мій заступник, права рука й, напевно, єдина людина, яка може зайти до мене без попередження, розвалитися в кріслі навпроти й поставити запитання, за яке будь-кого іншого я виставив би за двері. 

Він працює зі мною вже багато років, знає всі мої звички, вміє визначати мій настрій за одним поглядом і майже ніколи не звертає уваги на холодність, якою я звик відгороджуватися від інших. 

Саме тому зараз він навіть не питає, чи зайнятий я, а спокійно проходить до столу, кидає на його край папку й сідає навпроти, уважно розглядаючи мене з тією ледь помітною усмішкою, яка завжди з’являється на його обличчі перед особливо незручним запитанням.

– Ну що, татусю, – протягує він, постукуючи пальцями по підлокітнику, – як там справи з батьківством? Малий уже звик до тебе?

Я повільно піднімаю на нього погляд. Будь-хто інший, побачивши його, уже давно замовк би, але Стас лише трохи ширше всміхається, прекрасно розуміючи, що я не маю настрою для жартів.

– Не все так легко, як тобі здається.

Він перестає усміхатися.

Я відвертаюся до величезного вікна, за яким місто живе своїм звичним життям. Автівки рухаються широкими проспектами, люди кудись поспішають, у сусідніх будівлях горить світло, а мені раптом здається дивним, що для всіх навколо нічого не змінилося. Світ не зупинився після того, як я знайшов свого сина. Не перевернувся. Не став правильнішим. Лише моє життя раптом розділилося на дві частини – до Марка і після нього.

– Він мене не знає, – тихо кажу. – Взагалі.

Вимовляти це вголос значно важче, ніж думати про це самому. Марк дивиться на мене як на чужого. Не простягає руки. Не заспокоюється від мого голосу. Коли я намагаюся взяти його, він напружується, починає шукати поглядом когось іншого й дуже швидко плаче. 

Я – його батько. У моїх жилах тече та сама кров. Він – єдине, що залишилося мені від жінки, яку я любив більше за життя. Але для нього я просто незнайомий чоловік, який з’явився з нізвідки й забрав його з єдиного дому, який він знав.

– Паскудне відчуття, – додаю, стискаючи щелепи. – Але я це виправлю.

Стас кілька секунд мовчить, а потім нахиляється вперед і знову починає легенько стукати пальцями по столу.

– Щоб виправити, треба проводити з ним час.

Я дивлюся на нього з роздратуванням.

– Дуже змістовна порада.

– Зате правильна, – без вагань відповідає він. – То чому ти сидиш тут і просиджуєш штани в офісі, якщо твій син удома?

Я важко видихаю й відкидаюся на спинку крісла. Сам не знаю, навіщо приїхав. У мене немає термінових зустрічей. Усі документи міг підписати вдома. Стас чудово впорався б без мене ще кілька днів, а більшість питань взагалі не потребує моєї особистої присутності. Але після ранкової розмови з Дариною я просто не зміг залишитися в будинку. Потрібно було вийти. Віддалитися. Провітрити голову, перш ніж сказати чи зробити щось, про що потім пошкодую.

– Мені треба було подумати, – нарешті відповідаю. – А тут для цього найкраще місце.

Стас скептично вигинає брову.

– Ти називаєш це думанням? Я зайшов п’ять хвилин тому, а ти весь цей час дивишся на один абзац.

Я переводжу погляд на папери й розумію, що він має рацію.

– Вдома зараз усе надто… складно.

– Через малого? – хмуриться. 

– Не тільки.

Я мовчу кілька секунд, не бажаючи навіть згадувати про Дарину, але її обличчя все одно з’являється перед очима. Бліде. Виснажене. З темними колами під очима. З тією дивною сумішшю страху й рішучості в погляді, коли вона погоджується переїхати до мене без грошей, без умов, практично не роздумуючи. Вона мала б боятися. Мала б сперечатися. Вимагати гарантій. Але її цікавить лише дитина.

– Я пустив у свій будинок сестру Поліни, – сухо кажу.

Стас відразу стає серйозним.

– Суперечливе рішення, – замислюється. – Ти впевнений, що правильно зробив? 

Я дивлюся на нього так, що він одразу розуміє очевидність відповіді.

Ні, не впевнений. 

– Марк ніяк не заспокоювався. Погано їв. Майже не спав. Лікар сказав, що це стрес через різку зміну середовища й людини, до якої він звик. Коли Дарина взяла його на руки, він затих за кілька секунд.

Стас повільно киває.

– Отже, вона й справді ним займалася.

– Схоже на те.

Визнавати це мені не подобається. Взагалі не подобається все, що пов’язане з цією дівчиною. Вона з’явилася в житті Марка раніше за мене. Саме її голос він упізнає. До неї тягнеться. Її руки вважає безпечними. І щоразу, коли бачу їх разом, у мені змішуються вдячність, злість і щось схоже на ревнощі, хоча останнє слово звучить настільки безглуздо, що я навіть подумки не хочу його визнавати.