- Глава 8.1 -

Я йду на запах їжі й невдовзі знаходжу кухню. Вона теж величезна, світла, з довгою робочою поверхнею, великим островом посередині й безліччю шаф. Але найбільше мою увагу привертає жінка, яка господарює біля плити. Їй приблизно п’ятдесят, можливо, трохи більше. Низенька, пухкенька, з сивуватим волоссям, зібраним у тугий пучок, і в кумедному фартуху з великими ромашками. Вона так швидко рухається від столу до варильної поверхні, що я дивуюся, як у неї взагалі виходить усе контролювати. 

Тут вона нарізає овочі для салату, там помішує щось у великій каструлі, потім перевіряє духовку й водночас тихенько наспівує собі під ніс якусь знайому пісню. Здається, під її руками все ось-ось загориться, але вона встигає всюди й навіть не виглядає стурбованою.

Я зупиняюся на порозі, не знаючи, чи варто заходити без дозволу. Жінка ще кілька секунд не помічає мене, а коли нарешті піднімає голову, завмирає з ножем у руці. Спершу оглядає мене насторожено, з явною недовірою, ніби вже чула про моє прибуття й не вирішила, як саме до мене ставитися. Але потім її обличчя несподівано змінюється. Очі теплішають, губи розтягуються в широкій усмішці, і вона відкладає ніж убік.

– То це ти і є та сама Даша?

Я трохи розгублено киваю.

– Напевно, я.

– Чого ж ти там стоїш? – вона махає мені рукою, запрошуючи всередину. – Проходь швидше. Я тебе нагодую.

І вперше відтоді, як я переступила поріг цього величезного й холодного маєтку, хтось дивиться на мене не як на злочинницю, загрозу чи небажану гостю, а просто як на втомлену людину, яку потрібно посадити за стіл і нагодувати.

Я слухняно проходжу до кухні й сідаю за великий стіл, хоча спершу почуваюся тут трохи недоречно. Усе довкола надто просторе, надто дороге, надто ідеальне, а я після кількох безсонних ночей і ранкової поспішної втечі з дому взагалі не схожа на людину, яка має сидіти в такому місці. 

Проте жінка в ромашковому фартуху, здається, зовсім не звертає уваги ні на мій вигляд, ні на невпевненість. Вона лише швидко ставить переді мною велику чашку ароматного чаю, від якого одразу здіймається легка пара, а вже за хвилину поруч з’являється ціла тарілка теплих млинців і маленька піала з густим домашнім варенням.

– Їж, – наказує вона таким тоном, ніби ми знайомі щонайменше кілька років. – Бо дивитися на тебе страшно. Самі очі залишилися.

Я мимоволі всміхаюся й беру чашку обома руками, відчуваючи приємне тепло.

– Дякую.

– Та нема за що, – відмахується вона. – Мене, до речі, Марія звати. Я тут кухаркою працюю вже стільки років, що й рахувати перестала. Ще до того, як цей будинок добудували, вже тут усім командувала.

Вона говорить без упину, переходячи від столу до плити, від каструлі до дошки з овочами, і при цьому якимось дивом нічого не забуває. То підкидає щось на сковорідці, то перевіряє духовку, то знову повертається до мене й підсуває тарілку ближче, наче боїться, що я не зрозумію натяку.

– Млинці свіжі, щойно з пательні. Варення теж моє. Малинове. Для нервів добре.

Я слухаю її й поступово розслабляюся. Вона справді не схожа на інших людей у цьому будинку. У ній немає холодної настороженості Вероніки чи жорсткої недовіри Лева. Марія дивиться на мене просто, відкрито, майже по-доброму, і від цього в грудях стає трохи легше.

– Я одразу подумала, що ти хороша дівчина, – продовжує вона, ніби міркує сама з собою. – Якщо приїхала до хлопчика, значить, не просто так. Значить, переживаєш за нього.

Я опускаю погляд на млинець і повільно відламую маленький шматочок.

– Переживаю.

– Та я ж бачу, – киває Марія. – Малий у нас хороший. Дуже хороший. Просто йому батьків не вистачало. Тепла. Голосів знайомих. Рук, до яких звик.

Її слова боляче торкаються чогось усередині, але я не перебиваю. Навпаки, мені хочеться слухати її далі. Бо в її голосі немає звинувачення. Лише співчуття до дитини, яка занадто багато пережила у своєму віці.

Марія ще якийсь час порається біля плити, а потім раптом витирає руки об фартух, підходить до столу й сідає навпроти мене. Її вираз стає серйознішим, хоча доброта нікуди не зникає.

– Ти тільки на Лева не сердься дуже.

Я піднімаю на неї очі.

– А я серджуся?

Марія ледь усміхається.

– Ще й як.

Я тихо видихаю й відставляю чашку.

– Він мені не довіряє.

– Ну… він має на це право. Погодься, – м’яко каже вона. – Він дев’ять місяців сина шукав. Дев’ять місяців не знав, де його дитина, чи жива, чи здорова, хто її тримає на руках. Ти навіть уявити не можеш, що він тут пережив.

Я стискаю пальці навколо ложки й мовчу кілька секунд.

– Я розумію, – нарешті відповідаю. – Справді розумію. І не кажу, що він не має права злитися чи боятися. Але я не маю жодного стосунку до викрадення.

Голос стає тихішим.

– Я не знала. Нічого не знала. Поліна сказала, що це її дитина, а я повірила. Просто повірила рідній сестрі.

Марія уважно слухає, не перебиваючи.