- Глава 8 -

Лев ще кілька секунд стоїть біля дверей, уважно спостерігаючи за мною, а потім нарешті розвертається й виходить із кімнати, не сказавши більше ані слова. 

Я проводжаю його поглядом, чекаю, поки кроки стихнуть у коридорі, і тільки після цього дозволяю собі видихнути вільніше. Здається, разом із ним із кімнати зникає й напруга, яка весь цей час висіла в повітрі, змушуючи мене контролювати кожен рух і кожне слово. 

Тепер ми з Марком залишаємося наодинці, і мені більше не потрібно ні перед ким вдавати, що я спокійна, що мені не хочеться знову притиснути його до себе й ніколи більше не відпускати. 

Я опускаюся біля ліжечка, кладу долоню на дерев’яний бортик і дивлюся, як він повільно перебирає маленькими пальчиками вуха свого плюшевого жирафа. Його повіки стають важкими, погляд розсіюється, а тихе белькотіння поступово стихає. 

Я тихенько наспівую знайому мелодію, яку завжди співала вдома перед сном, і вже за кілька хвилин його очі остаточно заплющуються. Він засинає так спокійно, ніби останніх двох днів узагалі не було, ніби його не забирали від мене, не переносили в незнайомий будинок і не залишали серед чужих людей. Я милуюся ним, не в змозі відвести погляду. Таким маленьким. Таким прекрасним. Його темне волоссячко трохи скуйовджене, довгі вії відкидають тіні на щічки, а губи ледь помітно рухаються уві сні, наче він продовжує з кимось розмовляти у своєму дитячому світі. 

І серце знову стискається від любові, яка нікуди не зникла, попри документи, інше ім’я і розуміння, що він ніколи не був моїм племінником. Для мене це нічого не змінює. Я все одно знаю кожну рисочку його обличчя, кожен звук, який він видає, кожну гримасу перед тим, як прокинутися чи розплакатися. І мені хочеться вірити, що він теж пам’ятає мене не лише голосом чи запахом, а якимось своїм маленьким серцем.

Я не знаю, скільки часу сиджу біля ліжечка, але за якийсь час двері тихо відчиняються, і в кімнату заходить та сама жінка, яка нещодавно намагалася заспокоїти Марка. Їй приблизно п’ятдесят років, можливо, трохи менше, але в її обличчі немає тієї різкої суворості, яку я спершу в ній помітила. Зараз вона дивиться на хлопчика з полегшенням, а потім переводить погляд на мене й говорить значно м’якше, ніж раніше.

– Заснув?

Я киваю й прикладаю палець до губ, хоча Марк, здається, спить настільки міцно, що його не розбудив би навіть гучніший голос.

– Нарешті, – тихо видихає жінка. – Ми вже не знали, що робити.

Вона підходить ближче, ще раз перевіряє, чи зручно лежить малюк, поправляє край ковдри, а тоді повертається до мене.

– Я Вероніка. Працюю в цьому будинку й допомагаю з усім, що стосується Марка. Лев Павлович попросив показати вам кімнату.

Я підводжуся, востаннє дивлюся на хлопчика й лише тоді киваю.

– Добре.

Мені не дуже хочеться йти від нього навіть у сусіднє приміщення, але Вероніка одразу заспокоює мене, повідомляючи, що моя кімната розташована поруч. І ця новина подобається мені значно більше, ніж будь-які інші умови, які міг запропонувати цей будинок. Я зможу почути Марка, якщо він прокинеться вночі. Зможу швидко прийти, якщо він заплаче. Не доведеться бігти через увесь поверх чи шукати дорогу в незнайомих коридорах.

Вероніка проводить мене до сусідніх дверей й відчиняє простору спальню. Моя дорожня сумка вже стоїть біля ліжка, акуратно поставлена поруч із невеликою тумбою. Кімната виявляється значно більшою за всю спальню в моїй квартирі. Посередині стоїть величезне ліжко з м’яким світлим узголів’ям, навпроти – телевізор, збоку – містка шафа, а майже всю протилежну стіну займає високе вікно, крізь яке видно зелений газон і частину саду. 

Усе сучасне, красиве, підібране в спокійних відтінках, без жодної зайвої деталі. Напевно, інша людина на моєму місці довго розглядала б дорогі меблі, захоплювалася краєвидом чи перевіряла, наскільки м’яке ліжко. Мені ж байдуже. Я могла б спати навіть на розкладачці в коридорі, якби знала, що Марк поруч.

– Ви можете вільно ходити будинком і територією, – пояснює Вероніка, залишаючись біля дверей. – Але покидати межі маєтку без дозволу поки що не можна.

Я переводжу на неї погляд.

– Зрозуміло.

– Якщо потрібно буде кудись поїхати чи вийти за ворота, звертайтеся до Лева Павловича. Він усе вирішить.

Саме останнє речення подобається мені найменше, але я лише киваю. Не збираюся сперечатися з жінкою, яка просто передає чужі правила.

– Дякую, що показали.

– Влаштовуйтеся, – відповідає вона. – Якщо щось знадобиться, скажіть.

Коли двері за Веронікою зачиняються, я на кілька секунд залишаюся посеред кімнати нерухомо. Потім сідаю на край ліжка, дістаю телефон і відразу відкриваю листування з Оленою. Спочатку пишу, про пропозицію Лева і про те, що погодилася, а тоді додаю, що зі мною все гаразд. Я вже бачила Єгорчика. Він заспокоївся, щойно опинився в мене на руках, і зараз спить. Додаю, що залишаюся тут із ним. і постараюся писати, щойно матиму можливість.

Я кілька секунд дивлюся на повідомлення, а тоді все ж виправляю “Єгорчика” на “Марка”. Не тому, що раптом приймаю вимоги Лева, а тому, що не знаю, чи справді в цьому будинку перевіряють мій телефон і наскільки серйозно він ставиться до кожного слова.