- Глава 7.1 -

Я настільки зосереджуюся на Маркові, що на кілька хвилин узагалі забуваю про все довкола. Про величезний незнайомий будинок, у якому я ще ніколи не була. Про чоловіка, який стоїть за моєю спиною і, здається, не пропускає жодного мого руху. Про жінку, яка щойно тримала малого на руках і безуспішно намагалася його заспокоїти. Я бачу лише його – заплакані сині очі, вологі вії, маленький ротик, що ще час від часу здригається від недавнього плачу, і пальчики, які досі міцно тримають тканину моєї футболки, ніби бояться, що я знову зникну. 

Я тихо щось шепочу йому, проводжу долонею по м’якому волоссю, цілую у скроню й відчуваю, як напруга поступово залишає його маленьке тільце. Він притискається до мене так довірливо, так по-рідному, що серце знову починає боліти, але цього разу цей біль змішується з полегшенням. Я знову тримаю його на руках. Він поруч. Він чує мій голос. І цього поки що достатньо, щоб світ хоча б ненадовго перестав руйнуватися.

Я навіть не помічаю, коли жінка виходить із кімнати. Лише за якийсь час, коли Марк остаточно перестає схлипувати й починає сонно кліпати очима, я відчуваю на собі чужий погляд. Піднімаю голову й одразу зустрічаюся очима з Левом. 

Він досі стоїть біля дверей, сховавши руки в кишені темних штанів, і мовчки спостерігає за нами. Його обличчя залишається спокійним, майже байдужим, але погляд надто уважний. Він дивиться так, ніби намагається зрозуміти щось важливе, чого не знаходить у жодних документах і звітах. Від цієї уваги мені стає ніяково. Я відводжу очі, сильніше притискаю Марка до себе, а тоді все ж тихо питаю:

– Щось не так?

Лев ледь помітно ворушить щелепою, перш ніж відповісти.

– Нічого. Дитина просто надто сильно до тебе прив’язана.

Його слова звучать сухо, майже як висновок лікаря.

– Це зрозуміло, зважаючи на те, скільки часу ви провели разом. Саме тому поки ти будеш тут.

Я мовчу, чекаючи продовження, бо за його тоном одразу розумію: це ще не все.

– Але ти повинна чітко усвідомлювати умови, – продовжує він. – У будинку всюди встановлені камери. На території працює охорона. Якщо тобі знадобиться кудись вийти, ти зробиш це лише в супроводі.

Я повільно піднімаю на нього погляд.

– Навіть просто прогулятися з Марком?

– Особливо з Марком, – він відповідає без вагань. – Жодних самостійних поїздок. Жодних незапланованих зустрічей. Жодних розмов із людьми, яких я не знаю.

Я відчуваю, як у грудях знову піднімається обурення.

– Ви серйозно?

– Абсолютно, – його голос стає холоднішим. – І найбільше це стосується твоєї сестри. Якщо вона вийде з тобою на зв’язок, ти негайно повідомиш мені. Не будеш її попереджати. Не будеш допомагати. Не будеш приховувати розмову.

Я дивлюся на нього, не вірячи, що він справді може вважати мене настільки нерозумною.

– Я не збираюся нічого приховувати.

– Побачимо, – Лев робить коротку паузу, і його погляд стає ще жорсткішим. – Запам’ятай одну річ, Дарино. Якщо ти вирішиш зробити якусь дурницю, Марка більше не побачиш. А якщо спробуєш допомогти Поліні або втекти з дитиною, то сама опинишся за ґратами.

Ці слова боляче б’ють по нервах. Я кілька секунд мовчу, намагаючись не відповісти різко, бо Марк усе ще в мене на руках, а я не хочу, щоб він знову відчув мою напругу. Тому повільно підходжу до ліжечка й обережно опускаю його на матрац. Він одразу хмуриться, але я швидко дістаю з кишені сумки маленького плюшевого жирафа, якого в останню мить прихопила з дому. Його улюбленого. Лише побачивши знайому іграшку, Марк простягає до неї руки й починає тихенько белькотіти. Я вкладаю жирафа в його пальчики, поправляю ковдрочку, а тоді нарешті випрямляюся й повертаюся до Лева.

– Я не розумію, чому ви взагалі вважаєте, що я можу використати Марка.

Мій голос тремтить, але не від страху. Від образи.

– Я була з ним усі ці дев’ять місяців. Сама. Без допомоги Поліни. Без грошей. Без будь-яких гарантій, що вона колись повернеться.

Лев мовчить, і це мовчання лише сильніше мене дратує.

– Ви постійно нагадуєте, що він мені ніхто, – продовжую. – І так, тепер я знаю, що ми навіть не кровні родичі. Але ж раніше я вважала його своїм племінником. І навіть тоді ніхто не змушував мене доглядати за ним. Я могла віднести його в лікарню. Звернутися до соціальних служб. Відмовитися. Зрештою, могла просто віддати в дитячий будинок і повернутися до свого нормального життя.

Мені боляче навіть вимовляти це вголос, але я не зупиняюся.

– Проте я цього не зробила. Я працювала ночами, щоб купувати йому суміш. Не спала, коли він хворів. Носила його на руках годинами. Я щиро його люблю. І щиро бажаю йому тільки найкращого.

На мить мій погляд мимоволі повертається до Марка. Він лежить у ліжечку, обіймаючи свого жирафа, і спокійно розглядає нас, не розуміючи жодного слова.

– А те, що зробила Поліна, не має виправдання, – тихіше додаю. – Я більше не збираюся її захищати. Якщо вона з’явиться, то повинна відповісти за свої вчинки. Але я – не вона. І не заслуговую, щоб ви ставилися до мене так, ніби я вже винна.

Кілька секунд у кімнаті панує абсолютна тиша. Лев дивиться на мене довго й уважно, а потім його губи викривляються в холодній, майже насмішкуватій усмішці.