- Глава 7 -

У салоні панує тиша. Настільки глибока, що я починаю чути власне серцебиття.

Лев за всю дорогу жодного разу не дивиться в мій бік. Він або читає щось у телефоні, або просто дивиться у вікно. Так, ніби мене тут узагалі немає. Так, ніби поруч із ним сидить не жива людина, а звичайний предмет інтер'єру.

Я теж мовчу, але мої очі безперервно ковзають дорогою. Я намагаюся запам'ятати кожен поворот. Кожну розв'язку. Кожен дорожній знак.

Не тому, що збираюся тікати, а тому, що не знаю, чого від нього чекати.

Звідки мені знати, що ми справді їдемо до Марка? Що він не вирішив просто вивезти мене кудись подалі? Десь у ліс. Подалі від людей.

Після всього, що сталося, моя фантазія малює найгірші сценарії, і мені навіть соромно за ці думки. Та я нічого не можу з собою вдіяти. Я надто мало знаю цього чоловіка. І надто добре розумію, скільки болю завдала йому Поліна.

Приблизно за двадцять хвилин автомобіль звертає з головної дороги. Попереду з'являється закрите котеджне містечко.

Охорона. Шлагбаум. Камери.

Ми проїжджаємо всередину без жодної зупинки. Потім ще кілька хвилин рухаємося широкими, майже ідеальними вулицями, обабіч яких височіють розкішні будинки. Я мовчки дивлюся у вікно. Кожен наступний маєток здається більшим за попередній.

Нарешті автомобіль пригальмовує біля високих чорних воріт. За кілька секунд вони безшумно роз'їжджаються в різні боки. Позашляховик плавно заїжджає на територію, і я мимоволі затамовую подих.

Переді мною виростає справжній маєток. Не будинок. Саме маєток. Величезний та світлий. З високими колонами, доглянутими газонами, декоративними деревами, фонтаном посеред подвір'я і настільки великою територією, що її навіть важко охопити одним поглядом.

Таке я бачила лише на фотографіях в інтернеті, або в фільмах. У реальному житті – ніколи.

Я повільно переводжу погляд на чоловіка поруч. Тепер остаточно розумію, що він не просто багатий. Він неймовірно багатий. І тим більше не можу зрозуміти, про що думала Поліна. Навіщо вона вирішила перейти дорогу саме такій людині? Невже справді вірила, що все минеться без наслідків?

Автомобіль зупиняється. Один із чоловіків у чорному костюмі миттєво відчиняє мені дверцята.

Я виходжу на подвір'я. Прохолодне повітря одразу торкається обличчя. Той самий охоронець дістає з багажника мою дорожню сумку й без зайвих слів прямує до будинку.

Я ж нервово озираюся навколо.

– Де Єгорчик? – питаю майже пошепки.

Лев, який уже зробив кілька кроків уперед, невдоволено зупиняється. Повільно повертається до мене, і на його обличчі з'являється ледь помітна гримаса.

– Я просив тебе більше так його не називати, – його голос стає холоднішим. – Його звати Марк. І це єдине ім'я, яке має моя дитина.

Я мовчки дивлюся на нього. Не сперечаюся, але не тому, що погоджуюся. Просто зараз це зовсім неважливо.

Марк чи Єгорчик. Для мене це все ще той самий хлопчик. Маленький. Рідний. Мій. Хоч і не по крові.

Я лише коротко киваю. Лев ще кілька секунд уважно дивиться на мене, ніби перевіряє, чи не збираюся я знову заперечувати. Потім спокійно каже:

– Йди за мною.

Я слухняно рушаю слідом. Ми піднімаємося широкими сходами до головного входу. Величезні двері вже відчинені, і, ледь переступивши поріг будинку, я завмираю.

Десь угорі лунає знайомий дитячий плач. Серце стискається так сильно, що стає важко дихати. Це він. Я впізнала б цей плач серед тисяч інших. Лев теж його чує.

– Від ранку його ніхто не може заспокоїти, – сухо промовляє він.

І відразу прямує до величезних мармурових сходів. Я навіть не озираюся навколо, хоча будинок вражає не менше, ніж зовні.

Світлі стіни. Високі стелі. Картини. Дорогі меблі. Усе виглядає бездоганно, але мені байдуже. Я майже біжу за Левом.

Другий поверх. Довгий просторий коридор. Безліч дверей. Плач стає дедалі голоснішим.

Лев звертає праворуч. Підходить до одних із дверей. Відчиняє їх, і я, навіть не дочекавшись запрошення, практично влітаю всередину.

Дитяча кімната виявляється величезною та світлою. Тут є все: ліжечко, манеж, іграшки, гойдалка. Полиці, заставлені дитячими книжками. Новенький комод. Плюшеві ведмедики. Машинки. Навіть маленький намет для ігор.

Абсолютно все, що тільки може знадобитися дитині. Крім одного. Того, що не купиш за жодні гроші.

Посеред кімнати стоїть та сама жінка, яка вчора забирала Марка з моїх рук. Вона міцно притискає його до себе, тихенько заколисує, щось лагідно говорить, але нічого не допомагає.

Марк заходиться гірким плачем. Його маленьке личко зовсім червоне від сліз. Ручки безпорадно стискаються в кулачки. У мене всередині все обривається. Я навіть не думаю. Просто швидко підходжу до жінки.

– Дозвольте, – ледь чутно прошу і майже відразу обережно забираю Марка до себе.

Він усе ще схлипує, коли я міцно притискаю його до грудей. Проводжу долонею по його м'якому волоссю.