- Глава 6.1 -

Він говорить про це так спокійно, наче ми реально якусь ділову угоду обговорюємо. 

– За вашу роботу я платитиму, – додає, але мене це обурює, і я різко хитаю головою.

– Ні.

Він трохи насуплюється.

– Що означає “ні”?

– Мені не потрібні ваші гроші, – голос тремтить. – Я не візьму за це жодної копійки.

Лев уважно дивиться на мене. Я відчуваю, як у грудях усе стискається від одного лише усвідомлення, що вже сьогодні можу знову побачити Єгорчика.

– Мені нічого від вас не потрібно, – тихо кажу. – Абсолютно нічого. Якщо ви дозволите мені бути поруч із ним… Цього буде достатньо.

Лев кілька секунд мовчить. Його обличчя, як і раніше, нічого не виражає. Неможливо зрозуміти, повірив він мені чи ні, але мені вже байдуже.

– Я згодна, – кажу це, не вагаючись. – На будь-які ваші умови. Навіть якщо мені доведеться жити під наглядом охорони. Навіть якщо ви мені не довіряєте. Навіть якщо одного дня мені все одно доведеться попрощатися з ним. Я погоджуся, тому що зараз для мене існує лише одне бажання – побачити малюка. 

Моя відповідь ніяк не змінює виразу його обличчя. Лев Павлович Горський, здається, взагалі не вміє показувати емоції.

Він не дякує. Не киває схвально. Не говорить, що радий моїй згоді.

Лише мовчки дивиться на мене своїми темними, майже крижаними очима, і я чудово розумію чому – він мені не довіряє.

Для нього я досі залишаюся сестрою жінки, яка викрала його сина. Людиною, що дев'ять місяців жила поруч з Єгорчиком і нічого не запідозрила. Можливо, він досі вважає, що я знала правду від самого початку.

Мені байдуже. Нехай думає про мене все, що завгодно. Нехай приставить до мене хоч десятьох охоронців. Нехай перевіряє кожен мій крок.

Єдине, що зараз має для мене значення – це Єгорчик чи Марк. Неважливо, як його звати у документах. Для мене він завжди залишиться тією маленькою дитиною, яку я носила на руках безсонними ночами, заколисувала, коли різалися зубки, і вчила усміхатися світові.

Якщо він зараз плаче, я повинна бути поруч.

Лев ніби читає мої думки.

– Збирай речі. Все найнеобхідніше, – він дивиться на годинник. – Я чекатиму внизу.

Серце підстрибує в грудях.

– Добре, – відповідаю швидше, ніж встигаю подумати. – Я дуже швидко.

Він лише коротко киває. Без жодного слова розвертається й виходить із квартири. За кілька секунд я чую, як зачиняються вхідні двері, і тільки тоді дозволяю собі різко видихнути.

Не можна гаяти ані хвилини, тому майже біжу до спальні. Дістаю з шафи дорожню сумку. Кидаю всередину кілька футболок, джинси, домашній одяг, білизну, зубну щітку, зарядний пристрій, ноутбук.

Усе відбувається так швидко, що я майже не думаю про те, що саме складаю. Є лише один страх – що Лев передумає. Що сяде в машину й поїде. Що вирішить, ніби я надто довго збираюся. І тоді… Я знову не побачу Єгорчика.

Саме ця думка змушує мене рухатися ще швидше. Я застібаю блискавку сумки, востаннє розглядаю квартиру й завмираю лише на мить. Мій погляд падає на порожнє дитяче ліжечко, і я усміхаюсь крізь сльози. 

Через п'ятнадцять хвилин вибігаю з під'їзду. Лев не збрехав. Він справді чекає.

Біля будинку стоїть великий чорний позашляховик, який займає майже два паркомісця. Сонце відбивається на ідеально чистому кузові, а тоновані вікна не дозволяють роздивитися салон.

Ледь я роблю кілька кроків, як один із чоловіків у чорному костюмі, яких я вже бачила вчора, відчиняє задні дверцята автомобіля.

– Добрий день.

Він говорить стримано й одразу забирає з моїх рук дорожню сумку.

– Дякую, – відповідаю майже машинально.

Чоловік кладе мої речі до багажника. Я ж роблю ще один крок і завмираю біля відчинених дверцят. Усередині вже сидить Лев. Він навіть не дивиться на мене. Щось переглядає у своєму телефоні. Наче вся ця поїздка – звичайна робоча справа.

Я обережно сідаю поруч. Шкіряне сидіння здається надто м'яким після мого старенького дивана вдома. Дверцята зачиняються. Зовнішній світ одразу стає майже беззвучним.

За секунду автомобіль плавно рушає з місця. Я машинально дивлюся у вікно. Мій будинок повільно залишається позаду.

Той самий двір. Та сама лавка, де вечорами сиділи сусіди. Дитячий майданчик, повз який ми щодня проходили з Єгорчиком. Усе віддаляється дедалі більше і лише зараз мене по-справжньому накриває усвідомлення.

Я їду.

Їду в будинок чоловіка, якого знаю менше двох діб. Їду жити з людиною, яка досі мені не довіряє. Їду туди, де за мною стежитимуть охоронці. Їду в абсолютно чуже життя. І роблю це без жодних вагань, бо там на мене чекає маленький хлопчик, який ще вчора засинав у мене на руках.

Я міцніше стискаю пальці на колінах і непомітно усміхаюся крізь сльози. Ще трохи – і я знову його побачу. А все інше… все інше зараз не має жодного значення, бо в ту мить, коли чорний позашляховик виїжджає з мого двору, я остаточно розумію одну просту річ – моє життя знову змінилося.