- Глава 6 -

Наступний ранок зустрічає мене неприродною тишею, до якої мені досі важко звикнути. 

Олена їде на роботу ще до дев'ятої. Перед тим вона довго просить мене хоча б поїсти, обіцяє телефонувати протягом дня й знову повторює, що я не повинна залишатися наодинці зі своїми думками. Я лише мовчки киваю, проводжаю її до дверей і ще кілька секунд стою в коридорі, дивлячись на зачинений замок.

А потім у квартирі знову залишаюся лише я. Учора мені здавалося, що без Єгорчика я просто не зможу дихати. Сьогодні... болить не менше. Просто біль стає іншим. Тихішим. Глибшим. Наче хтось повільно стискає серце зсередини.

Я йду на кухню й починаю готувати собі сніданок. Не тому, що хочу їсти. Апетиту немає вже другу добу. Просто мені потрібно хоч щось робити. Зайняти руки. Не дозволити собі знову сісти біля порожнього ліжечка й дивитися в одну точку.

Поки на сковорідці шкварчить омлет, я машинально дістаю чашку, наливаю каву й раптом ловлю себе на дивному усвідомленні – я більше не прислухаюся.

Не чекаю, що з дитячої кімнати ось-ось долине плач. Не здригаюся від думки, що потрібно швидше бігти готувати суміш. Мій мозок ніби починає приймати нову реальність, і від цього стає ще болючіше. Бо звикати до того, що Єгорчика більше немає поруч – означає погоджуватися з думкою, що я, можливо, більше ніколи його не побачу.

Я заплющую очі. Ні. До цього звикнути неможливо.

Саме перекладаю омлет на тарілку, коли ложка несподівано вислизає з рук і з гучним дзенькотом падає на підлогу.

Я здригаюся.

Майже одночасно з цим лунає дзвінок у двері. Різкий та гучний. Такий несподіваний, що серце мало не вистрибує з грудей.

Одразу приходить думка, що це Поліна повернулася, бо я більше нікого не чекаю, тому, не витираючи навіть рук, майже біжу до передпокою.

Швидко повертаю замок, ривком відчиняю двері і відразу завмираю, бо на порозі стоїть зовсім не Поліна. Це той самий чоловік, який забрав у мене Єгорчика. 

Лев Павлович Горський. Сам. Без охоронців. Без тієї жінки, якій я віддала Єгорчика, і без самого малюка. Я навіть судомно ковзаю поглядом йому за спину, по сходовому майданчику, але там нікого немає. 

Усередині все стискається, коли розумію, що він прийшов один. Лев також мовчки дивиться на мене. Його погляд повільно ковзає по моєму обличчю. По розтріпаному волоссю, яке я абияк зібрала у недбалу гульку. По широкій домашній футболці, коротких шортах, босих ногах, і лише зараз я згадую, який маю вигляд.

Після двох майже безсонних ночей шкіра стала неприродно блідою. Очі, напевно, досі опухлі від сліз. Під ними залягли темні кола. Та мені вже байдуже. Єдине, що зараз має значення...

– Що ви тут робите? – слова самі зриваються з моїх губ. – Щось сталося? Щось з Єгорчиком?

Лев ледь помітно кривиться.

– З Марком… – він навмисне наголошує на цьому імені. – ...відносно все гаразд.

Я заплющую очі лише на мить. Для нього Марк. Для мене… Все одно Єгорчик.

Лев продовжує так само спокійно:

– Але нам потрібно поговорити.

Я насторожено дивлюся на нього.

– Про що?

Він витримує коротку паузу.

– У мене є до тебе пропозиція.

Я не знаю, що це означає. Не знаю, навіщо він прийшов. Не знаю, чому взагалі повернувся після всього, що сталося вчора. Але якщо існує бодай найменший шанс… побачити Єгорчика. Дізнатися, як він. Почути, що з ним усе добре. Я не маю права відмовитися.

Повільно відступаю вбік, звільняючи прохід.

– Заходьте.

Лев мовчки переступає поріг моєї квартири, а я намагаюся дихати глибоко, щоб не втратити свідомість від хвилювання. Мовчки проводжаю Лева до вітальні, а сама йду слідом.

Він іде впевнено, рівним кроком, я ж почуваюся господинею власного дому лише формально. Після всього, що сталося вчора, мені здається, що цей чоловік одним своїм поглядом здатен позбавити мене будь-якої впевненості.

Я нервово витираю долоні об шорти. Вони спітніли так сильно, що це стає майже неприємно.

Лев тим часом повільно озирається довкола, але цього разу вже без тієї прискіпливості, яку я помітила вчора. Його погляд лише на мить затримується на дитячому ліжечку, потім ковзає по іграшках, що так і залишилися розкиданими на килимі, і знову повертається до мене.

– То... – першою порушую мовчанку. – Чому ви прийшли?

Він не відповідає одразу. Кілька секунд просто дивиться на мене, наче оцінює. Наче вирішує, чи варто взагалі продовжувати цю розмову.

– Я сказав, що маю до тебе пропозицію.

Я мовчки киваю. Серце знову починає битися швидше.

– Я слухаю, – кажу. 

Лев повільно складає руки за спиною.

– Марк не заспокоюється.

Мені здається, я перестаю дихати.

– Що?..

– Він майже не спить, – вперше за весь час у його голосі з'являється не холод, а помітна втома. – Відмовляється нормально їсти. Постійно плаче.