- Глава 4.1 -

Мені здається, що світ перестає існувати. Я більше не чую ні власного дихання, ні тихого шуму міста за вікном. Лише дивлюся на свідоцтво про народження, яке досі стискаю в руках і повільно усвідомлюю найстрашніше.

Він… Має право.

Якщо все, що він сказав, правда... якщо Поліна справді зробила те, про що він говорить... тоді цей чоловік не просто прийшов забрати чужу дитину. Він прийшов забрати свого сина.

Від цієї думки мене накриває така хвиля розпачу, що очі миттєво наповнюються слізьми.

Ні. Будь ласка… Тільки не це.

Я піднімаю погляд на Єгорчика, який усе ще мирно спить у своєму ліжечку, нічого не знаючи про те, що його життя зараз зміниться назавжди. І моє теж.

– Будь ласка... – голос зрадницьки тремтить. – Не забирайте його...

Лев навіть не дивиться на мене.

– Досить цих прохань.

– Ви не розумієте… – відчуваю, як по щоках одна за одною котяться сльози. – Дев'ять місяців... Дев'ять місяців я була поруч із ним. Я вставала до нього ночами. Я годувала його. Купала. Лікувала, коли він захворів. Я...

Мені не вистачає повітря.

– Я була для нього мамою...

Він мовчить, і саме це мовчання розбиває мене сильніше за будь-які слова, бо я раптом розумію – для нього я ніхто. Сестра жінки, яка викрала його дитину. Можливо, навіть співучасниця.

Як він узагалі може повірити хоч одному моєму слову?

Тремтячими руками я нахиляюся над ліжечком і беру Єгорчика на руки. Відчувши рух, він одразу прокидається. Кілька секунд сонно дивиться на мене, а потім тихенько схлипує.

Ще мить – і дитяча кімната наповнюється голосним плачем.

– Тихо... маленький... тихо...

Я притискаю його до себе, цілую в теплу щічку, заколисую, але він плаче ще сильніше. Я дивлюся на Лева. Може… Може, хоч зараз… у нього прокинеться співчуття до мене чи до сина… Але він лише коротко переводить погляд на дитину, і на його обличчі не з'являється жодної емоції, яку я очікувала побачити.

Він лише нервово проводить поглядом по кімнаті, наче його дратує цей плач. Дратує маленька квартира. Дратує сама необхідність стояти тут.

Я міцніше притискаю до себе Єгорчика, і мені стає страшно. По-справжньому страшно.

Я навіть не знаю, куди його зараз заберуть. Що буде далі. Хто доглядатиме його. Чи не залишиться він сам серед абсолютно чужих людей.

Поки я тремтячими руками вдягаю на нього комбінезон, застібаючи маленькі ґудзики, слова самі зриваються з моїх губ:

– Я... я зможу його побачити?

Лев відповідає майже одразу:

– Ні, – карбує – і моє серце розбивається. 

– Що?..

– Ти не будеш наближатися до мого сина. Краще знайди Поліну, – його голос звучить холодно й безапеляційно, – і зроби так, щоб вона сама прийшла до мене. Інакше рано чи пізно я знайду її сам.

Я більше нічого не кажу. Не тому, що погоджуюся. Просто розумію, що жодне моє слово вже нічого не змінить.

Я востаннє поправляю шапочку Єгорчика. Цілую його у лобик. Потім тихо питаю:

– Можна я хоча б винесу його на вулицю?

Лев кілька секунд мовчить. Потім коротко киває.

Ми мовчки виходимо з квартири. Я тримаю Єгорчика так міцно, ніби ще можу його втримати. Ніби якщо не послаблю рук, ніхто не зможе його забрати.

У дворі на нас уже чекають дві великі чорні автівки. Тільки тепер я по-справжньому розумію, наскільки ця людина багата.

Тоновані вікна. Охорона. Все виглядає так, ніби я випадково опинилася в чиємусь чужому житті.

Можливо… Можливо, Єгорчикові справді буде добре. Можливо, в нього буде велика кімната. Няня. Лікарі. Усе найкраще.

Можливо… Йому справді потрібно бути поруч із батьком. Від цієї думки не стає легше. Навпаки. Болить ще сильніше.

Дверцята однієї з автівок відчиняються. Звідти виходить незнайома жінка років п'ятдесяти. Стримано одягнена, з м'яким, уважним поглядом. Вона мовчки підходить до мене, і я розумію, що вона хоче забрати Єгорчика. 

Я дивлюся на малюка. Він уже майже заспокоївся. Маленькими пальчиками тримається за блискавку моєї куртки. Я відчуваю, як усе всередині буквально розривається.

– Пробач мені… – ледь чутно шепочу і дуже обережно передаю його жінці. Ніби разом із ним віддаю частину власного серця.

Єгорчик одразу починає голосно плакати. Простягає до мене маленькі ручки. Кличе своїм нерозбірливим дитячим белькотінням. Його сині очі шукають мене. А я… Я не можу зробити абсолютно нічого.

Стою. Дивлюся. І відчуваю себе найбезпораднішою людиною у світі.

Жінка ніжно притискає хлопчика до себе, намагаючись його заспокоїти, і сідає з ним до автомобіля. За нею мовчки сідає Лев. Інші чоловіки займають свої місця, дверцята зачиняються, і через кілька секунд двигуни тихо оживають.

Автівки повільно виїжджають із двору. Я дивлюся їм услід, доти червоні вогники не зникають за поворотом, і тільки тоді розумію, що їх більше немає. Єгорчика більше немає.