- Глава 4 -

– Про яку в'язницю ви взагалі говорите?

Мій голос звучить тихо й розгублено. Я дивлюся на нього, намагаючись знайти хоча б натяк на те, що це якийсь жорстокий жарт. Але не знаходжу.

– Я нікого не викрадала. Це... це син моєї сестри. Вона сама принесла його до мене. Я лише...

– Досить.

Він обриває мене настільки спокійно, що від цього стає ще страшніше, наче вже давно перестав слухати мої пояснення. Наче для нього вони взагалі нічого не означають.

Його пальці повільно зісковзують із моїх плечей. Він робить крок назад. Знову ховає руки в кишені темних штанів. Декілька секунд мовчки дивиться на мене, а тоді ставить запитання, яке вибиває з-під моїх ніг останню опору:

– Де свідоцтво про народження дитини?

Я завмираю. Мені здається, навіть серце пропускає удар.

Свідоцтво… Я... ніколи його не бачила.

Перед очима одна за одною спалахують картини минулих місяців. Поліна стоїть на порозі з новонародженим. Я допомагаю їй занести речі. Потім перші безсонні ночі. Пляшечки. Підгузки. Суміші. Одяг.

І лише одного разу… Так. Я питала. Пам'ятаю це абсолютно чітко. Я питала де свідоцтво про народження хлопчика, а вона тоді навіть не підняла на мене очей. Лише недбало відмахнулася.

“Десь серед моїх документів лежить. Не хвилюйся.”

І я... Я просто повірила.

Потім було стільки турбот, що це питання само собою зникло. Я більше ніколи про нього не згадувала. А зараз… Зараз я раптом із жахом усвідомлюю, що за дев'ять місяців жодного разу не тримала цього свідоцтва в руках.

Я повільно переводжу погляд на чоловіка, але не знаю, як підібрати правильні слова. 

– Я… – Слова застрягають у горлі. – Я не знаю.

У його очах не з'являється здивування, наче саме такої відповіді він й очікував. Він коротко киває самому собі. Потім розвертається до дитячого ліжечка і робить крок.

Усе всередині мене стискається.

– Що ви...

Він уже нахиляється до Єгорчика.

– Ні! – майже кидаюся вперед і міцно хапаю його за руку. – Не смійте!

Він повільно переводить на мене погляд. Холодний. Непохитний.

– Я не віддам його!

Мені вже байдуже, що він сильніший. Що поруч стоять ще двоє чоловіків. Що я, можливо, роблю найбільшу дурницю у своєму житті.

Я лише сильніше стискаю його рукав.

– Ви не можете просто прийти й забрати дитину!

Він спокійно звільняє руку. Дістає з кишені телефон. Кілька секунд дивиться на екран, ніби збирається комусь зателефонувати. Потім піднімає на мене очі.

– Послухай мене уважно, – його голос знову стає рівним. Саме ця холодна врівноваженість лякає більше, ніж будь-який крик. – Я забираю свого сина.

У мене перехоплює подих.

– Ні… – схлипую. 

– А ти… Знайдеш свою кляту сестру і приведеш її до мене.

Я безпорадно хитаю головою.

– Я не знаю, де вона… – шепочу. 

– Це вже не моя проблема, – його темний погляд буквально прибиває мене до підлоги. – Але якщо вона не прийде сама… Я знайду її. І тоді, повір, проблеми у твоєї сестри будуть набагато серйознішими, ніж вона може собі уявити.

У мене тремтять руки.

Я дивлюся на Єгорчика, який досі мирно спить, навіть не підозрюючи, що за кілька кроків від його ліжечка руйнується весь світ, який я так довго намагалася для нього зберегти.

Я відчуваю, як у горлі утворюється болючий клубок. Усе, що він говорить, звучить надто страшно, щоб у це повірити. Але ще страшніше – почати вірити.

Міцніше обіймаю себе руками, ніби так можу втримати землю під ногами.

– Звідки... – мій голос ледь помітно тремтить. – Звідки я можу знати, що ви взагалі говорите правду?

Він мовчить, а я роблю глибокий вдих.

– Ви приходите до мене додому. Називаєте себе батьком Єгорчика. Звинувачуєте мою сестру у викраденні дитини. Але я вас бачу вперше в житті.

Я дивлюся йому просто в очі.

– Звідки мені знати, що ви не якийсь злочинець? Що все це – не вигадка? Я не можу просто так віддати дитину незнайомому чоловікові.

На його обличчі з'являється ледь помітна, крива посмішка. Без радості. Швидше від гіркої іронії.

Він навіть не намагається мені заперечувати. Лише трохи повертає голову до одного з чоловіків, які весь цей час мовчки стоять біля дверей.

– Покажи.

Той коротко киває.

Лише тепер я помічаю чорну шкіряну теку, яку він увесь цей час тримав у руці. Чоловік відкриває її, дістає звідти один документ і простягає мені.

– Будь ласка.

Я машинально беру аркуш. Пальці тремтять настільки сильно, що ледь не випускаю його, а погляд опускається на свідоцтво про народження.