- Глава 3.1 -

Я стою посеред передпокою, не в змозі поворухнутися. У голові лише одна думка: що взагалі відбувається?

Незнайомець поводиться так, ніби ця квартира належить йому. Повільно проходить кілька кроків уперед, уважно оглядаючи кожен куток. Його погляд ковзає по старій шафі, невеликій кухні, дитячому стільчику біля столу, розкладених на сушарці крихітних боді, коробці з підгузками біля стіни.

Він нічого не говорить, але я чомусь відчуваю, що побачене йому зовсім не подобається.

Моя квартира маленька. Двокімнатна. Старий ремонт, який я поки не можу собі дозволити оновити. Недорогі меблі. Диван, куплений із рук. Кухонний стіл, який ми з Поліною колись самі перефарбовували, бо новий був нам не по кишені.

Тут немає нічого дорогого. Нічого розкішного. Але тут завжди чисто. Тепло. Затишно. І цього мені завжди вистачало.

Чоловік повільно повертається до мене. Його темні очі зустрічаються з моїми, і від цього погляду мені стає незатишно. Ніби він уже давно зробив про мене якісь висновки. Ніби все, що я можу сказати, вже не матиме жодного значення.

Він робить ще один крок. Потім ще. Зупиняється так близько, що між нами майже не залишається повітря. Я машинально відступаю назад. Він – за мною. 

– Де хлопчик? – голос спокійний, рівний. Без жодної нотки хвилювання. Саме це лякає найбільше.

– Я... не розумію, про що ви говорите, – від страху голос тремтить. 

– Розумієш, – карбує. 

Я дивлюся йому просто в очі, хоч усередині все вже починає тремтіти.

– Я взагалі не знаю, хто ви такий. Якщо ви зараз же не підете з моєї квартири, я викличу поліцію.

На мить між нами зависає тиша. Чоловік дивиться на мене так, ніби щойно почув щось абсурдне, а наступної секунди все відбувається настільки швидко, що я навіть не встигаю зреагувати.

Він робить різкий крок уперед, а я інстинктивно відступаю. Спиною відразу ж відчуваю холод стіни. Міцна долоня впирається в неї поруч зі мною, перекриваючи єдиний шлях убік.

Я завмираю. Серце шалено калатає.

Незнайомець не торкається мене більше, але стоїть настільки близько, що я не можу просто вислизнути повз нього. Його голос стає ще тихішим і від цього ще страшнішим.

– Поліцію? – він коротко всміхається. Без жодної краплі веселощів. – Викликай.

Його погляд не відривається від мого обличчя.

– Хоча... ні, – він ледь нахиляє голову. – Поліцію викличу я.

Я розгублено кліпаю.

– Що?..

– Бо це ви разом із сестрою викрали мого сина.

Мені здається, що я просто перестаю розуміти слова. Вони звучать. Я їх чую. Але мозок навідріз відмовляється складати їх у речення.

– Що... ви зараз сказали?..

– Ти прекрасно мене почула. 

– Ви... помилилися, – майже кричу і нервово хитаю головою. – Ви точно помилилися адресою.

– Ні, – відповідь звучить настільки впевнено, що по моїй спині пробігає холод. – Я ніколи не помиляюся.

Я судомно ковтаю.

– Ми нікого не викрадали, – намагаюсь пояснити. 

– Справді? – його очі стають ще холоднішими. – Тоді, можливо, поясниш, чому мій син уже дев'ять місяців живе у цій квартирі?

Усе всередині мене завмирає. Мені здається, навіть повітря перестає існувати.

Єгорчик… Він говорить про Єгорчика.

Ні. Цього просто не може бути.

Я дивлюся на нього ще кілька довгих секунд. У голові все змішується. Його слова. Його впевненість. Його погляд. І раптом усередині мене щось клацає. Є лише одна причина, через яку цей чоловік може стояти зараз у моїй квартирі й говорити про Єгорчика так, ніби має на це право.

Я повільно вдихаю.

– Ви... батько Єгорчика?

На якусь мить його обличчя не змінюється. Лише кутик губ сіпається в якійсь дивній, холодній подобі усмішки.

– Єгорчика… – він ніби пробує це ім'я на смак. – Значить, ви навіть встигли дати йому ім'я.

Я розгублено кліпаю.

– Що означає “встигли”?

Він більше нічого не відповідає. Просто відходить від мене. Різко, наче я перестала його цікавити, і прямує коридором просто до дитячої кімнати.

– Стійте! – майже пошепки вигукую, боячись розбудити малюка, але він навіть не озирається.

Я миттєво кидаюся за ним. У два кроки наздоганяю його вже біля прочинених дверей і міцно хапаю за рукав дорогого чорного піджака.

– Не смійте...

Він завмирає на мить, а тоді повільно заходить до кімнати. І… Несподівано перестає рухатися.

Його погляд зупиняється на дитячому ліжечку. Я теж дивлюся туди.

Єгорчик мирно спить. Лежить на спинці, смішно закинувши обидві ручки над головою. Світло, що пробивається крізь фіранку, ковзає по його темному волоссячку, а маленькі губи ледь помітно ворушаться уві сні.